Авторка: Ірина Уварова.
Якось, ще до пандемії ковіду, коли діти навчалися в школі в нормальному режимі, довелося побувати на відкритому уроці у 2-А класі. Гостей було багато, тож молода вчителька дозволила зайняти її місце за столом і навіть виклала для ознайомлення навчальний зошит з предмета відкритого уроку «Я пізнаю світ». Побачивши завдання на третій сторінці, я сильно здивувалась (якщо не сказати очманіла): «Замалюй квадратик під портретами цих відомих людей, якщо їх знаєш. Усна відповідь: назвіть прізвища і чим уславлені ці особи». Перші два портрети – Тараса Шевченка та Лесі Українки впізнавані відразу, а от іще два – якихось хлопчини й дівчини – нуль, «сідай – двійка!». Дослухалася до поточного уроку – відповіді немає, діти обговорюють прикмети осені. Мабуть, думаю, завдання – домашнє, і «якшо шо» допоможуть старші. А от чим допоможуть такі як я «сідай – двійка»? Ледве дочекалася кінця уроку, щоб стидаючись, спитати у педагога, хто ж ці видатні люди на сторінці зошита для другого класу. – Ну як це ви не знаєте? – здивувалася молода вчителька. – Це ж Монатік і Надя Дорофєєва! Далі продовжила, дивлячись осудливо: «І не плутайте, будь ласка, видатних і відомих…».
Перерва закінчилася, дискусія на тему видатних і відомих ставала буквально не на часі, та і як було заперечувати викладене у зошиті, що рекомендований Міносвіти?
Сподіваюся, з новою епохою – війни, справжніх героїв, – зміст зошита мав змінитися, але багато речей, пов’язаних з видатними та відомими, все ж таки непокоїть.
Років двадцять тому під час туристичної поїздки до Братислави (столиця Словаччини) звернула увагу на незвичні деталі екскурсійних маршрутів: Будинок одного гобелену (там він один по-чесному й висить), навколо якого крутилися півтори години лекції; діляночка бруківки часів Австро-Угорщини (ноги видатних людей нею ходили); невеличка церква, відома двома скульптурами. З огляду на совкову спадщину, все це здавалося незначними дрібницями, чим тут хизуватися? Але ні, кожний клаптик історії, культури, за виключенням «совєцького» минулого пам’яті 1968 року цінується, плекається, своєчасно реставрується…
А що у нас? Та різне… Далі – майже без коментарів. Із загальноукраїнської частини проблем з відомими та видатними впадає в очі найперше: та ж радянська спадщина досі впливає (на щастя, незначним чином) на медіа та соцмережі, коли мова іде про визнання видатних українців в еміграції: Сержа Лифаря, Енді Уорхола, котрі дуже скромно визнаються відомими емігрантами, що не відцуралися України. Слава Богу, беззаперечно видатними за об’єктивними рейтингами сучасності визнаються Ліна Костенко, Богдан Ступка, Борис Патон, Микола Амосов та багато інших. По-друге, важливо зараз, з огляду на ту ж совкову спадщину, коли в тренді було прислів’я «в своем отечестве пророков нет», визнання видатними саме сучасників.
До 50-річчя Валерія Залужного його визнали видатним за чесність, щирість і вміння дуже швидко навчатися, – саме такі якості визначають талант видатного сучасного військового керівника, – так пишуть зараз про Залужного.
Зазначу ще одну важливу особливість сьогоднішнього відношення України до видатних та відомих. Вже стали непотрібними рейтинги ВВС або оцінки знаних комітетів європейських премій. Зараз Україні вистачає власного розуму й культури цінувати своє без підкріплення сторонньою думкою, що раніше, нібито, примножувала заслуги видатних.
На міському рівні питання з видатними та відомими виглядає дещо складніше. Безперечно одне – кров’ю политі подвиги земляків, ім’ям яких названі наші вулиці, є гідним їх визнанням, даниною вдячної пам’яті.
І тут – це слід помітити – перестало діяти старе міське положення про порядок увічнення пам’яті видатних людей міста – там був «параграф» про те, що не менше десяти років має пройти після їх загибелі, «щоб устаткувалася історично-позитивна оцінка суспільства». Не діє старе положення і це вже плюс.
Досі, але вже в’яло, точаться суперечки про заслуги Брежнєва, напис на монументі «Прометей», долю технічного музею просто неба. Останнього шкода, бо технічний музей це дуже наше надбання, унікальне для нашого міста. Це розуміли його засновники, і коли виявили прогалину в експозиції (відсутність мартенівського переділу, а свій мартен викинули задовго до того), придбали стару піч у Запоріжжі.
Можливо, всі розмови та дискусії про видатних і відомих не на часі, але досить скоро нам належить оновити історичні та краєзнавчі маршрути міста. Для тих, хто повернеться з-за кордону, для переселенців, які захочуть тут залишитись назавжди й зацікавляться місциною, де живуть. Для своїх хлопців, які приїдуть з армії та спитають, а що ви тут робили, врешті решт – для себе.
Зберігаю в архіві найперший «новий путівник» (за 2006 рік) Кам’янським, його визначними місцями. Основна історична екскурсія описана так: починаємо з ПНД (психо-неврологічного диспансеру), заснований… цікавий… Не історична будівля, де працював Олекса Коваленко, а саме ПНД! Ну, який висновок про місто?
І чи знаємо ми, разом з дітьми з 2-А класу (на відміну від Монатіка і Дорофєєвої), як виглядали хлопці-герої, за які подвиги вшановані у назвах вулиць? Я не плутаю видатних і відомих. Бо ж це дуже просто: видатні й мають бути відомими.
