-Ви також рибалите?
-А шо робить?
-Так а написано ж що міни!?
-Та міни, так міни. Шо робить. Взлетимо.
-І що клює?
–Тарань
-Крупна?
-З ладошку.
-На опариша?
-Ні, кукурудза.
Впевненою ходою зі схилу вулиці рибалка з “двушкою” пива у старенькому відрі попрямував до води. Куртка-шкірянка, резинові чоботи, картуз, вудка і відро. Немов переміщений з минулого, більш безпечного життя, дядько-рибалка, на фоні червоної таблички «Міни» і вже не сповненої безпечними асоціаціями води незвично, але все ж, поєднуються в загальну картину. Такі реалії цього району – колись оповитого кримінальними міфами і міськими легендами.
Ми знаходимося у Херсоні, неподалік Дніпра, в так званому районі Воєнка. Машину залишили за три квартали вище Перекопської – їздити по району, який візуально проглядається з лівого, окупованого берега здається не найкращою ідеєю.
Побиті вікна та дахи бачимо відразу, спустившись трошки нижче. Прилітає сюди доволі часто. Але найбільш побиті російськими снарядами знаходяться в західній частині району.
Цю частину міста, що розташована ближче до Парку Слави, херсонці знають як Арестанку. Тут купа розбитих будинків, дахи зіяють дірками або світять синім тарпауліном. Росіяни щодня обстрілюють цю прибережну зону. Тут немає світла, причому дуже довго.
Хаотично по вулицях розміщені звалища будівельного сміття. Але не такого, як після ремонтних робіт. Довкола обпалені цегла і шифер, зруйновані паркани, тріщини по стінах будинків, подекуди частина стіни ніби вирвана і пошматована, часткова чи повна відсутність покрівлі… Одночасно, це і звичний, і ніби інший Херсон.
Люди розповідають, що Херсонобленерго відмовляється їхати ремонтувати комунікації через постійні обстріли. Ці розмови тривають під далекі приходи Градів десь на схід від нас.
«Ми живемо тут під обстрілами двадцять чотири на сім. Літає, свистить, ховаємося в своїх же будинках. Немає ні укриття, нічого. Вже понад місяць без світла. Генераторами нас не забезпечують. І куди б ми не стукали, нам не відчиняють: заяви, звернення, кругом тиша», – розповідає квартальна цього району Світлана. Ми йдемо вулицями Воєнки у напрямку її будинку, який також нещодавно постраждав від чергових обстрілів.
На наше запитання «Так, а райрада?» відповідь також була нествердна. За словами Світлани, проблеми Воєнки ігнорують всі.
«Ми на прокуратуру написали заяву. Прийшла відповідь: відкрито кримінальне провадження. Обленерго приїхало, шматочок відремонтували, а пів квартала все ще живе без електрики. Гуманітарну допомогу на місцях ми не отримуємо. Багато людей виїхало, а собак лишили. Зараз збираю по волонтерах харчі для цих покинутих собак та котів. У деяких людей є пічне опалення. Їм обіцяли видати паливну деревину чи брикети. Але ніхто нічого не робить. Люди як хочуть, так і виживають. Нам дуже важко. Нам навіть прямо кажуть «сюди не поїдуть, бо тут обстрілюють», – продовжує ділитись пані Світлана.
На її плечах і підписання актів пошкодження майна, і лежачі пенсіонери, для яких намагаються роздобути дорослі підгузки, і комунікація з владою.
«Отак і живем. Коли летить, свистить, і ти не знаєш навіть куди бігти. Доводиться просто ховатись або під стіл, або під що-небудь. І коли прилітає поруч, ми видихаємо, що хоч не в тебе. І далі собі живемо», – каже Світлана.
Вона показує нам свою кухню – те, що від неї лишилось після прильоту ворожого снаряду.
«Залишилися ні з чим», – сумно фіксує стан справ, оглядаючись на руїни.
На цій же вулиці бачимо невідкладні будівельці роботи. Місцевий житель Віктор лагодить розбиту хату. Йому 56 років і він пошепки зізнається, що вже хильнув винця.
«Даху повністю немає. Я самотужки розібрав завали та накрив як міг плівкою», – показує нам Віктор.
Це хата його сусідів, і працює він тут за гроші. На життя вистачає. Побитих будинків поруч достатньо.
А людей помітно мало. В основному зустрічаємо людей похилого віку. Вони підозріло дивляться на незнайомців, але радо вступають в бесіду, розповідаючи про своє життя під обстрілами.
На одній з вулиць нас перестріла Валентина Кирилівна.
«В Обленерго нам говорять так: коли перестануть обстрілювати, ми прийдемо і зробимо світло. Але звучить і інша версія – треба чекати аж до звільнення лівобережжя. Коли був обстріл, то світло зникло у нас та на вулиці нижче одночасно. Але їм світло вже зробили, а наша частина з 6 дворів все ще знеструмлена. У нас вже немає сил, бо ми понад місяць без світла. Холодильники не працюють. Готуємо на день-два. Це знущання. Там дроти висять обірвані і вони кажуть «ми боїмося за своє життя»», – мовила вона.
Повертаємося назад крізь жовте листя та обгорілі будинки. На вулиці стрімко темнішає, а значить, скоро почнуться обстріли.