Тетяна Ременюк разом із сином переїхала в Рівне в 2018 році. Тут у неї не було нікого. І потрапила сюди вперше випадково. Але тихе і затишне місто сподобалося настільки, що невдовзі стало домом.
Про це пише Рівненська ОВА.
До 2014 року Тетяна разом із сім’єю жила в Луганську. А коли почалася війна, чоловік пішов у ЗСУ, вона ж разом із однорічним синочком виїхала спочатку в Дніпро, а тоді в Кам’янське. Тетяна намагалася тоді і щось чоловікові передати, і рідних прогодувати. Адже невдовзі до неї переїхали брат та дідусь, а потім і подруга з сином. Відтоді вона знає, як мешкати у квартирі, наче в «рукавичці», як вижити, коли залишається всього 20 гривень, і вагаєшся, чи купити молоко на кашу для дитини, чи хліб, як спати, коли немає ліжка…
«Пам’ятаю, як не могла купити дитині сік, і ми ходили збирати плоди з дерев, щоб зварити компот. А ще я робила оладки, додаючи в тісто терті яблука. Син досі їх згадує, як найсмачніші. А насправді тоді просто не було з чого більше готувати. Я, до речі, у той період навчилася пити чай чи каву без цукру (через його відсутність). Зараз багато чого змінилося, але ця звичка так і залишилася», — ділиться Тетяна.
Але саме в той час її навчили волонтерити. Згодом жінка вже допомагала збирати посилки з найнеобхіднішим для військових, серед яких був і її чоловік. Дуже просила, щоб її взяли з собою везти вантаж, але Тетяну тоді не послухали. А ще вона почала пекти пиріжки з картоплею.
«Робила їх у великій кількості, щоб передати нашим хлопцям. Пам’ятаю, як сфотографувала випічку і скинула чоловікові (з ним ще тоді був зв’язок). А він відповів, що ніколи й подумати не міг, що його дружина буде пекти пиріжки на війну», — згадує жінка.
Чоловік Тетяни загинув 8 грудня 2014 року. Обороняв Донецький аеропорт. Його поховали у Слов’янську, бо там були родичі. Тетяна ж не знала, де і як житиме далі.
Але вона продовжила волонтерити і таки поїхала на фронт із передачею для військових.
«Так склалося, що коли у 2015 році моєму чоловіку посмертно дали Орден за мужність, я познайомилася з одним подружжям. Як виявилося, їхній син був одним із тих, хто допомагав моєму дідусю та брату евакуюватися з Луганщини. Ось, власне, вперше на фронт я поїхала до нього», — розповідає Тетяна.
З того часу поїздки на передову для неї стали регулярними. А ще Тетяна побувала у Карпатах. То була мандрівка-реабілітація для тих, хто втратив на війні рідних. Там вона познайомилася з такими, як сама.
Тепер Тетяна Ременюк працює в комунальному закладі «Ветеранський простір» Рівненської обласної ради і, серед іншого, втілює проєкти, щоб підтримати дружин та дітей загиблих і зниклих безвісти українських військових.
А ще їй подобається вивчати історію Рівненщини.
«На мою думку, тим, хто сюди переїжджає, варто цікавитися минулим краю і переходити на українську мову. Це цілком нормальна і реальна практика», — переконує Тетяна.
Вона каже, що українською говорила і вдома.
«У мене дідусь із бабусею у селі Новосвітлівка (це Луганська область) мали будинок. Ось вони нам казали, що коли переступаємо цей поріг, повинні говорити українською. Бабуся з дідусем взагалі багато чого навчили. А потім у 2014 році у їх будинок полетіли снаряди – він був одним із вищих будівель у селі…» — пояснила Тетяна.
Взагалі ж їй, уродженці Луганська, і раніше подобалася Західна Україна. Вона любила цей напрямок ще до війни, коли працювала провідницею на залізниці.
А коли у 2018 році родинам загиблих українських військових почали виплачувати гроші на помешкання, вона обрала Рівне.
Тут подобається і їй, і сину, який вже став школярем, і коту Фугасику, якого Тетяна привезла з Волновахи, коли їздила з вантажем до захисників.
На сьогодні жінка продовжує займатися волонтерством. І навіть більше, ніж раніше, бо зараз такий час.
«Серед іншого ми збираємо кошти на машини для військових. Робимо це постійно, бо вони дуже потрібні. Бо це те, що рятує», — переконує Тетяна.
Жінка розповідає, що на передовій є традиція давати для авто імена. І на передовій є машини, які назвали Ремень (на честь її чоловіка) і Тетянка. І волонтерка дуже раділа, коли їй розповіли, скількох людей вдалося вивезти на тому авто.
«Взагалі за останні роки я багато чого переоцінила. Точно тепер знаю, що важливе, а що дуже другорядне, — переконує Тетяна Ременюк. — Насправді і, здається, необхідні речі, і навіть квартири – це ніщо у порівнянні з життям наших хлопців».
