Автор: Сергій Гузь.
Є така народна приказка: «Чому ми бідні? Бо дурні. А чому дурні? Бо бідні». Хоча комусь може здатися, що це лише жарт, проте він має конкретний сенс. Адже якщо ви подивитеся на економічну модель незалежної України, то побачите, що ми весь час намагаємося видряпатися з бідності, але не можемо.
Ще до великої війни з Росією ООН оцінювала рівень бідності в нашій країні на рівні 60% населення, зараз він збільшився до 80%. Ми – найбідніша країна, яка прагне членства в ЄС.
Причин цієї бідності можуть назвати багато, та на моє переконання, не як економіста, а як журналіста, який багато років пише на економічні теми, – порочна практика заробляння грошей на постійному здешевлені робочої сили, при мінімальних інвестиціях у модернізацію виробництва.
Власне, ця модель почала впроваджуватися від перших років незалежності. Адже українській владі дісталися у спадок величезна кількість робочої сили та застарілі виробництва. Ще й на фоні тотального дефіциту товарів внутрішнього споживання. Саме цим зараз багато хто дорікає «совок» з його величезними чергами у крамницях за продуктами чи одягом.
Та як ми вирішили тотальний дефіцит? Налагодили масове виробництво цих товарів? Ні. Згадайте початок 90-х, коли великі й малі статки швидко заробляли шляхом імпорту різних товарів. Спочатку ці товари ввозили так звані «чєлноки», і масштаб цього імпорту був прийнятний для економіки. Але дуже швидко обсяги імпорту почали перевищувати обсяги експорту.
Вибачте за банальність, але щоб щось купити за валюту, спершу треба щось продати за валюту. Інакше фінансова система зіткнеться з дефіцитом валюти. Власне, це мі й спостерігаємо кілька останніх десятиліть.
Зайдіть у будь-який магазин побутових товарів і подивіться – майже усе імпорт, частіше – найдешевший, з Китаю чи інших азійських країн. Цей дешевий імпорт добив промислове виробництво українських товарів. Звісно, щось виробляють і в Україні, але масштаби просто непорівнянні.
З іншого боку, експортувати Україна могла в основному сировину – руду, добрива, метали, вугілля, кокс та в останні десятиліття – зернові. Усе це товари з дуже низькою доданою вартістю. Щоб їх продавати за конкурентними цінами, виробники змушені знижувати собівартість виробництва.
У розвинених економіках таке зниження відбувається постійно внаслідок інновацій – модернізації виробництва, впровадження нових технологій і так далі. Власне завдяки тому, що колись називалось науково-технічним прогресом. Адже, як ви знаєте, перший комп’ютер вигадали саме в Україні. Проте ми не стали країною-виробником комп’ютерів. Чому?
Тому що найпростіший шлях до заробляння швидких грошей був у зниженні вартості робочої сили. Це не якесь лівацьке гасло. Якщо ви не можете на старому виробництві знизити витрати на обробку сировини, електроенергію, транспорт і інше, то єдине, де ви можете зекономити – на зарплатах працівників. Власне тому під час кожної кризи у нас відбувається не технологічне оновлення виробництва, а шалене падіння доходів – починаючи від зарплат у промисловості, закінчуючи державними секторами освіти, охорони здоров’я, або ж пенсіями чи соціальною допомогою. Причому ви цього падіння можете і не побачити, бо воно приховане інфляцією, і не є очевидним.
Щобільше, така економія на зарплатах та інших доходах усіляко підтримується урядами, законодавцями та ідеологією так званих «ринкових реформ». Проте ринкові умови в Україні такі, що за справжню ціну може продаватися що завгодно, але не робоча сила.
Адже при постійному великому надлишку робочої сили та відсутності реальної соціальної підтримки з боку держави, як це відбувається у розвинених країнах, люди змушені продавати свою працю за копійки, аби вижити. До того ж правлячі політичні еліти постійно воюють з профспілками, дискредитуючи їх, аби вони не могли організовано виходити з вимогами підняття зарплат.
В результаті ми маємо те саме порочне замкнене коло бідності. Бо тільки таким чином бізнес може виживати в прийнятій економічній моделі, експлуатуючи застаріле обладнання ще радянських заводів.
А найгірше те, що нові реформатори знову пропонують «затягнути паски» і ще більше здешевити робочу силу, скасувавши чергову партію соціальних гарантій, а то й зовсім відмовившись від пенсійного забезпечення, переклавши його на самих працівників (так звані накопичувальні пенсії). Продовження цього курсу штовхне у бідність чергове покоління українців.
Щоб цього не сталося, українці, і в першу чергу уряд, мають змінити саму модель економічного розвитку України, зафіксувавши пріоритетом зростання добробуту громадян. Для цього треба впровадити чіткі соціальні стандарти та мінімальну зарплату, яка буде їм відповідати. Власне, як це зроблено в усіх без винятку розвинутих економіках країн ЄС. Причому ці соціальні стандарти мають відповідати реальним цінам та витратам українців. Власне, це прописано в Конституції України та законах, але ніколи не виконувалося на практиці з різних причин.
Так, перебудова економіки буде болісним процесом. Особливо для бізнесу. Але якщо цього не зробити, ми так і залишимося в злиднях, і не матимемо реальних шансів на приєднання до ЄС. Європейський Союз – це у першу чергу єдиний економічний простір. І правила у ньому однакові для всіх.
Підняття реальних зарплат і доходів українців до європейського рівня дасть величезний поштовх для розвитку економіки, оскільки створить внутрішній попит на товари. Проте, якщо не створити власне виробництво товарів внутрішнього споживання, то увесь цей поштовх лише збільшить імпорт, і знову зажене державу у фінансову кризу.
Тому одночасно з підняттям зарплат, держава має стимулювати не олігархічну економіку, а той справжній малий та середній бізнес, який налагодить виробництво товарів споживання для внутрішнього ринку. Мова йде про все, починаючи від одягу, закінчуючи побутовими товарами.
Так само мають бути створені умови для приходу великих інвесторів у масове виробництво побутової техніки, автомобілів, літаків, закінчуючи промисловою технікою. Цих інвестицій немає саме тому, що відсутній внутрішній споживчий ринок, де ці товари можна було б продавати (мантру про те, що ось ми щось тут як запустимо, і почнемо продавати по всьому світові – вже давно треба забути, бо усі ці ніші на поточний момент давно зайняті нашими сусідами – Польщею, Чехією, Словаччиною та іншими країнами Східної Європи).
Змінивши підхід до побудови післявоєнної економіки країни, ми справді матимемо шанс вибратися не тільки з економічних злиднів, але й уникнути постійних соціальних та політичних потрясінь. Тих самих революцій, якими ми так пишаємося, але які насправді засвідчують, що суспільство знаходиться у постійній кризі, з якої не може вибратися.
