Авторка: Олександра Чурінова.
Трохи редакційних залаштунків та спорів про доречність та популярність срачів в сучасному інформпросторі.
«Як би нам відвідуваність сайту ще підняти?, – каже мені колега. – Треба щось вигадати, змінити, переформатувати».
«Ага, – кажу – треба додати срачів в належній пропорції місцевого, обласного чи державного рівнів: між патріотами та тими, кого перші за них не вважають; блондинками та брюнетками; тими, хто залишився в Україні та тими, хто поїхав; тими, хто волонтерить та тими, хто просто тихо донатить. Цей список може буди нескінченним. Наші проти не наших, справжні українці проти несправжніх, фізики проти ліриків й так далі…»
А рівень напруги в текстах можна регулювати в залежності від побажань аудиторії. Треба зашкварніше, то хай в срач-коментах превалює ненормативна лексика, якщо ж аудиторія почне лякатись чи цуратись, то можна трохи матюччя підкрутити, та додати інтелігентнішої риторики, навіть з реверансами до чужої протилежної думки. Тобто балансувати між повним та помірним трешем. Головне не перейти в щось прісне та не смачне, тобто професійне. Бо воно не цікаве та не «заходить».
«Так, це правда, але ж хіба без срачів не можна?» – питає колега.
«Ну ти мене дивуєш!, – кажу, – Ти хочеш, щоб відвідувачів сторінки побільшало чи щоб тобі не закидали порушення у журналістській етиці. Так ти обери вже якось: ти до розумних, чи до красивих. Люди хочуть, щоб все гриміло, гуркотіло та заводило, щоб емоції кипіли, як вода у чайнику, щоб багнюка лилася, як промислові відходи у Дніпро, та бажано, щоб пообразливіше, з переходом на персоналії, щоб хтось когось не просто свинею обізвав, а так щоб кнуром, в якого все гидке, смердюче та мерзенне зовні, а в голові навпаки – немає нічого, бо (як люблять в нас про опонентів говорити в середньому роді) воно дурне, неосвічене, недолуге та ще там якесь недо…»
Так, не читають сьогодні люди лонгрідів, бо навіщо. Хіба в них на це час є чи бажання мозок гвалтувати? Краще десь кілька коментів ляснути, підтримуючи «своїх» та «замочуючи» тих, с ким не згодний. Втримати таким чином свою самооцінку на більш-менш збалансованому рівні, та й піти далі по соцмережах чи ще десь своє «бачення» транслювати. Тобто обрати простий, але ж перевірений спосіб існування, що не потребує особливих мозкових здібностей та емоційний фон вирівнює.
«А як же бути тим, хто не хоче писати тільки про срачі, а хоче щось інше висвітлювати, може над розв’язуванням проблем замислюватись, чи про нові способи розвитку людини, міста, країни міркувати», – не вгамовується колега.
«Та можна про це все писати, просто не треба чекати оплесків, чи реакцій адекватних. Навіть просто реакцій чекати не треба. Вони будуть, але ж дуже скромні, майже мізерні. Ну то хто кількість обирає, а хто – якість», – відповідаю, хоча впевнена, що він це знає краще за мене.
Пам’ятаю, як колись запропонувала на місцевому телеканалі робити програму про цікавих людей, таких «зі знаком якості» – так й програму хотіла назвати. Щоб запрошувати у студію тих, хто справді є особистістю без посад та відзнак, але ж з досвідом життєвим та професійним, зі світоглядом багатим та думками нестандартними. Так мені сказали, що це формат не комерційний, та в нього рекламодавці не підуть. Та й взагалі, які там в нашому місті цікаві люди (окрім тих, що у владі), ми ж не столиця, зірок в нас немає.
Потім такий формат намагалась запровадити вже в інтернет-ресурсі. Робила інтерв’ю з дуже цікавими місцевими – з різними професіями, досвідом, поглядами, але ж вони не скандальні та довгі були. Тому теж не дуже місцеву спільноту цікавили. Та й багато хто з моїх героїв не одразу хотів, щоб про нього написали, бо можна потім на такі компліменти нарватись, що мало не буде. Але ж люди цікаві не завжди хочуть бути на поверхні, частіше – інші туди рвуться.
Війна свої зміни внесла. Точно срачів додалось, «не доречно» та «не на часі» теж стало більше, про тих про кого хочеться писати – самі не хочуть, а інші – про себе самотужки розповідають.
«Так що робити будемо?» – питає колега.
«Будемо тримати антисрачевий тренд та триматись за тих, кого цікавить щось не таке кипляче та розривальне, але ж більш розмірковане, розсудливе та таке, що змушує думати», – кажу.
Може й не до кінця впевнена, що зможемо, але чому б не спробувати.
