Авторка: Ірина Уварова.
Старенька матуся сусідки зажадала на своє 85-річчя…сучасний айфон. Най буде, – погодилася родина, – старе, що мале, чим би не тішилося… Трохи сутужно було з грішми, але айфона з надсучасними гаджетами матусі купили. От тоді і почалися справжні труднощі…
Двісті її подруг щодня отримують меседжі з актуальних питань сьогодення та детальними оглядами фронтових дій, а родичам щогодини дістаються рекомендації на кшталт: «завтра магнітна буря, корисними будуть ліки від голови за наступним списком…». – Хто тобі це сказав? – Хтось розумний по вашому телефону! Єдине не розумію, – скаржиться старенька, чому під час повітряної тривоги він не повідомляє, коли буде відбій…
І жодних жартів на тему швидкого освоєння прогресивних технологій людьми поважного (не похилого, – зазначу) віку наразі не сприймаю. Прикладів вдосталь: діти другої світової війни та післявоєнної відбудови, пройшли досвід нескінчених черг за дефіцитом (ним було усе), пережили радянську без анестезії стоматологію та гінекологію, мали гарячий або хімічний стаж, готові до всього.
Єдиний мінус в особливостях користування айфонами та соцмережами – безмежна щирість та довірливість поважних юзерів.
– Як почуваєшся, бабусю?
– Нормально. Могло б бути гірше, та вже нікуди. (?!)
І от хоч убийте, саме наші старі вигадали харчовий маркер визначення «свій-чужий» – паляниця. Саме їм завдячуємо мемом про збиття ворожого дрону банкою з помідорами, або отого неповторного виразу «Боже, яке кончене» з відео про бабусю на балконі, яка спостерігала за танковими «маневрами» русні. Нагадаю ще про «насипте насіння в кишеню» або оголошення для окупантів у полишеній хаті: «Вгадай, яка їжа з отрутою».
Втім, мова не лише про це. Загалом – про обставини, що вимушують старих швидко долати технічні складнощі та ще й гуморити. Сміх наших старих на війні – ознака життя, зброя спротиву, освоєння страху. І зауваження людей поважного віку до сучасних засобів комунікації дуже часто бувають слушними.
Нещодавно приятель-інженер (технар від Бога) розповів про низку технічно-фізіологічних феноменів. Стрімкий розвиток засобів комунікації та загалом технічного прогресу гальмується, як виявилося, людською фізіологією. За науковими термінами, відбувається ергономічний парадокс: годинники з калькулятором, ноути розміром з монету – щойно народжені, були відразу відкинуті. Тому що незручно. Пальці не монтуються з крихітною клавіатурою, старим потрібно три пари окулярів, а набивати текст стилосом – та ще морока. Так що, мірилом прогресу залишається людина, її можливості та звички.
Другий бік проблеми – скарги досвідчених (старих) наставників. Молодь чим далі, тим швидше хоче навчатися нового, але в усі часи, – стверджують поважні люди, – будь-яке ремесло потребує певного часу. Скажете, що вони неправі? Ні! Пришвидшуйте скільки завгодно, – кажуть спеціалісти-нейропсихологи, – можливості людського мозку безмежні, але в частині навчання, засвоєння знань та навичок, мозок, навіть геніальний, потребує 10 тисяч годин. Й все. Виявляється, що відкриття цього парадоксу відбулося аж 100 років тому: французькі мануфактурні діячі називали ту ж цифру і писали так: від першої спроби до шедевра – 10 тис. годин. (Ше-де-вре у перекладі з французької – зробити як треба).
Добре розумію, що в одній публікації змішала грішне з праведним, дві різні, здавалося б, теми. Але є третя, що їх об’єднає певним чином. Той самий технар від Бога (йому зараз вже під 70) у перші ж дні війни пішов до військкомату, служив у теробороні, і на прохання командира виступив інструктором зі збірки-розбірки автомата («щоб із заплющеними очима все відбувалося, на підсвідомості, бо під час бою неможливо зосереджуватися на дрібницях»). От і згодився досвід старого, – жартував інженер.
Виникає тут ще один парадокс, – зазначає він, – найпростіше військове ремесло не потребує часто 10 тис. годин, їх просто не віднайти на війни. Для ше-де-вре у справі захисту рідної країни більше важить мотивація, впевненість, плече побратима. Навіть досвідчені західні військові експерти дивуються, як швидко українці навчаються передових технологій.
Одна з причин – об’єднані всі: і старі, і молоді. Мірилом прогресу залишається Людина. Незалежно від віку.
