Ми вже висвітлювали тему впливу відстані на стосунки. Зараз тисячі родин роз’єднані війною. І на жаль, не в усіх виходить зберегти тепло у розлуці. Ми вирішили розповісти такі історії, щоб показати, що війна руйнує не лише будинки, а й почуття. Сьогодні розповідає свої спогади Вікторія.
– Як ви жили до вторгнення?
– Чудовий рік був 2021, ми придбали квартиру, автомобіль, завели цуценя, діти ходили до школи та садочка. Ми почали робити ремонт у квартирі, я працювала на двох роботах, чоловік був держслужбовцем. Робота була, життя нас задовольняло повністю.
– Зміни почались після 24-го лютого 2022-го?
– Так, про це сумно згадувати, але ці спогади будуть завжди. Я звільнилась із роботи, чоловік почав працювати 24/7, я і діти переїхали до батьків. Батьки мешкають у нашому місті, але з ними мені було спокійніше.
– Ви прийняли рішення покинути країну? Як це було?
– У березні 2022-го ми з дітьми та сестрою поїхали у Польщу. Важка дорога, адаптація, діти захворіли. Але велика дяка волонтерам, які допомагали всім необхідним: ліки, одяг, їжа, прихисток, оформлення документів.
Чоловік залишився у країні. І ми домовились, що я незабаром приїду, повернуся до країни, але у більш безпечний регіон. Постійний зв’язок, постійне листування з чоловіком… Ніколи не думала, що буде так тяжко. Плакала кожного дня, сумувала.
– Та потім життя пішло на краще?
– Так. Після того, як були оформлені документи, почався другий етап. Нас почали розселяти, я з дітьми переїхала жити до квартири. Квартира чудова, велика, чотири кімнати, все як у кіно: нові меблі, постіль, та ін. Нас записали на курси вивчення мови, діти та я ходили на заняття, уроки були цілий день. Їжу, одяг нам приносили волонтери, кожного тижня. Допомогу від держави ми відкладали.
Так минув рік. Кожного місяця я збиралась додому, хоч і не до свого рідного міста, але принаймні до України. Але все пішло не за планом. Мені знайшли дуже гарну та високооплачувану роботу. Діти вже ходили до школи та садочка, ми дуже гарно склали іспити з мови, нам видали сертифікати. Я отримала дозвіл на роботу, переклала свої дипломи на польську мову і почала працювати. Рівень життя став кращий.
– Чоловік радів за ваші успіхи та нову роботу?
– Так, він щиро за нас радів, це дуже відчувалось. Ми писали та телефонували один одному кожного дня, розмовляли годинами, обговорювали різні теми. Я дуже хвилювалась за нього. А він радів за нас.
– Як вирішили їхати до України?
– Ми спланували нашу зустріч та призначили час. Вирішили, що це буде на свято Пасхи. Чоловік домовився про вихідні. Я купувала квіток та раділа як дитина.
– Діти з вами приїхали?
– Ні, діти залишись з моєю сестрою. Вона мала доглядати за ними, поки я на два тижні поїду до чоловіка.
– Чому залишили дітей? Вони ж сумували за батьком. Як відреагував чоловік на таке рішення?
– Я вирішила, що діти повинні вчитись та здобути освіту у Польщі. Я не хотіла їх травмувати: пройшов уже майже рік, вони вже почали звикати. І я не хотіла завдавати їм болю, щоб вони заново проходили адаптацію, сумували та страждали. Звісно, вони дуже сумують за батьком, і жодний відеодзвінок не замінить живого спілкування. Чоловік не зрозумів мого рішення, але я не хотіла його змінювати. Ми з чоловіком до мого приїзду дуже сильно посварились, але я хотіла його побачити, тому намагалась більше мовчати та не створювати конфліктів.
– Тож ви нарешті відвідали батьківщину. Куди саме приїхали? Як пройшла зустріч?
– Так, нарешті я була в Україні. Місто Ужгород, дуже красиве та затишне місто, романтичне. Тільки приїхала, на вокзалі оголошують: «Увага, повітряна тривога». В мене почали труситись ноги, руки, почалася паніка, я не могла заспокоїтись. Чоловік мене зустрів, побачив мою реакцію, почав мене заспокоювати. Він казав, що все добре і що зараз буде відбій. Але кожна хвилина до відбою буда для мене вічністю. І тут я зрозуміла, що я хочу до Польщі, хочу у безпеку, я не хочу тут. Я злякалась.
Я почала вести себе як маленька неслухняна дівчинка, плакала, кричала. Чоловік був у шоці. Сама від себе не очікувала! Я побігла до каси та почала обмінювати квітки, і замість двох тижнів я залишилась на п’ять днів. Моєї поведінки чоловік взагалі не зрозумів. Все пішло наперекосяк, ми почали сваритись. Чоловік звинуватив мене, що я не привезла дітей, і так слово за слово…
– Але згодом ви помирились?
– Ні. Ми вирішили, що разом ми вже не будемо. Я звикла до іншого життя, життя у безпеці. Я не розуміла що тут відбувається. Все не моє. Чоловік не залишить роботу вдома, а я не хочу залишати роботу за кордоном. Я потім зрозуміла, що той шок, який я отримала на вокзалі, розплющив мені очі. Я майже 15 місяців живу зовсім іншим життям. Я сумувала за чоловіком, але потім зрозуміла, що то були лише спогади. Спогади, які я не хотіла забути, і вони мені допомагали жити далі.
Чоловік для мене став зовсім чужим. Я дивилась на нього і не впізнавала його. Всі розмови, які ми починали, закінчувались образами та сварками. Ні, сварки не були голосні та з кулаками. Ми приводили один одному реальні моменти, як ми бачимо наше життя далі. А ми його не бачили один з одним. Відстань вирішує. Багато хто скаже, що якщо це справжні почуття, то відстань – це лише кілометри. Але повірте, я теж так вважала раніше, та насправді це не так.
Ракети можуть наносити шкоду навіть коли не прилітають поруч. Кожен по-своєму реагує на загрозу життю, і іноді різна реакція може привести до розлучення. Утім, часом можна повернутися і почати все з чистого аркуша. Ми сподіваємося, що герої нашої історії будуть щасливими, як би не склалося їхнє життя надалі.
Анна Старцева
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
