Автор: Сергій Гузь.
Читаю усі ці срачі, вибачте на слові, про клумби, дрони, стадіони, і таки вирішив вставити свої п’ять копійок, хоч ніхто і не питав. Бо дивитися спокійно на це ІПСО, запущене з… не має значення звідки, немає сил.
1.Чи потрібна мобілізація ресурсів у країні, що воює? Очевидно, що так. І зробити це мали б ще минулого року. Але спитайте в уряду чи парламенту, чому не зробили? Це ж їх компетенція, а не місцевої влади.
2.Чи повинне кожне село, чи місто через Прозоро або якось інакше закуповувати дрони, пікапи, кулемети чи там танки? Ні, не повинне. Бо це, вибачте, якийсь партизанський балаган. І такий балаган важко назвати військом.
Це було нормально у перші дні війни, коли волонтери за власні та зібрані кошти купляли все підряд для добровольців та місцевої тероборони, які стали на захист своїх міст чи пішли в добровольчі формування на фронт.
Але це ненормально на другому році війни. Військо, і тим більше сучасна армія, мають ціле Міністерство оборони, яке має планувати усі необхідні закупівлі. Для цього в МО є спеціально навчені люди.
3. Це Міністерство – не Генштаб, воно не планує військових операцій, контрнаступів і так далі. Усе, що воно повинне робити – це забезпечити армію зброєю та амуніцією. Ні мер, селищний голова, голова ОВА чи ще хтось, а конкретно міністр разом з усіма своїми підлеглими.
4.У нас є ще цілий Укроборонпром, який має займатися створенням і організацією роботи оборонних підприємств. Не підприємці з волонтерами десь у гаражі, а саме МО та Укроборонпром.
Теперішній «гаражний кооператив» нічого гарного не дає. Бо уся техніка, зібрана різними людьми, за різними технологіями та з різних комплектувальних – ускладнює навчання, ремонт та обслуговування всієї цієї техніки. Це чергова партизанщина.
5. Чи потрібні на все це гроші? Звісно, що потрібні. І ще минулого року держава мала б перейти на бюджет воєнного часу. Але це мав зробити парламент, відразу, як почалася війна. І чітко прописати з яких статей місцевих бюджетів знімаються гроші, куди ідуть і ким контролюються. А не так, як зараз, коли бачимо скріни на закупку сільрадами якихось дронів. А може треба було не дрони купити, а медикаменти, чи ще щось інше? Як голова сільради може знати що конкретно потрібне для війська?
А так, що якийсь знайомий військовий командир каже, що йому потрібно. А може навіть не командир, а якийсь свояк і так далі. І це все подається зараз як велике досягнення і прорив у забезпеченні війська.
Як вже зазначали інші дописувачі, увесь цей балаган так само може слугувати джерелом корупції чи збагачення, як і клумби, стадіони чи ще щось цивільне. Бо і “мавіки” можна купувати через свої фірми, а продавати за завищеними цінами.
Підсумовуючи. Дискредитацію місцевих органів влади треба терміново закінчувати. І не тому, що усі вони хороші, білі та пухнасті, а тому, що це підриває інституційну спроможність держави, довіру громадян до місцевих органів влади й веде напряму до послаблення держави та суспільства до спротиву військовій агресії.
Якщо державі потрібно мобілізувати додаткові ресурси, у тому числі з місцевих бюджетів, то має бути відповідне державне рішення: Міноборони, Мінфіну, Уряду і Верховної Ради. Очевидно, що з врахуванням позиції місцевих громад, яким треба готуватися до зими, утримувати критичну інфраструктуру, заклади освіти та інше.
Клумби зі стадіонами й справді можуть почекати, але для цього не варто занурювати усю країну у бруд.
