Авторка: Ірина Уварова.
Живемо на війні, опановуючи простір реальності, що часто змінюється дуже швидко. І щодо емоційного стану, – суджу з довірливих розповідей знайомих, – виникає у людей останнім часом то загострення відчуття ізольованості від цілого світу, то жага спілкування, сприймання себе як обов’язкової часточки великої спільноти.
Нещодавно зустріла знайому – та якраз перебувала під впливом смуги ізольованості – і темами спілкування стали несподівано не особисті, а загальні новини: про благодійність наших освітян, про хірургів американців у лікарні швидкої допомоги, де кожен день, це подвиг наших медиків. – То ти серйозно вважаєш, що місто живе повноцінним життям? – здивувалася подруга. – Що не кожний у своїй комірчині закрився від світу, намагаючись робити щось своє, лише елементарно необхідне? І чому про це повноцінне життя ми майже нічого не знаємо?
Питання… Під час війни ми багато про що не знаємо і про справи цивільні. А наші громади живуть: навчають, сперечаючись про новий формат підручників і новий зміст освіти; лікують, встигаючи втілювати докорінні зміни, щоб не спадав градус уваги й до цивільних пацієнтів; ремонтують, єднаються навколо чутливих проблем екології або реконструкції. Живуть, а не виживають, громадою опановують щодня простір реальності, орієнтуючись не лише на майбутнє: «от після перемоги заживемо!», – а на найважчі виклики сьогодення.
«Мені, щоб знали ви, не жаль моєї долі молодої, та іноді така печаль оступить душу, аж заплачу»… Завжди було цікаво, до чого у Шевченка оце «щоб знали ви»? Здавалося достатнім було б «мені не жаль» та й годі. Тільки зараз стало зрозуміло: «щоб знали ви» – це різкий виклик, це певне самовикриття і самопробачення потужного чоловічого відчаю. Бо насправді – ще і як жаль. І своєї, і не своєї долі молодої, бо чужих доль, у нас, як виявилося, не буває. Бо кожна дрібниця, навіть у тимчасовій тиші без повітряних тривог та сумних звісток часто стає приводом до появи зовсім нових, до цього не знайомих людей зі щирою допомогою. Та і навіть знайомі люди виявляють нові, неочікувані якості.
І якось перестали спрацьовувати старі життєві принципи: НЕ боятися, НЕ заздрити, НЕ просити, робити, що маєш і хай воно буде, як буде. Боїмося – за життя близьких, за долю країни. По-білому заздримо тим хлопцям на фронті й в тилу, які відчувають себе щасливими, бо виконують мужній чоловічий обов’язок. До чого ми ревнуємо? До минулого та майбутнього, бо ж ці етапи в середині життя одного покоління ніколи вже не з’єднаються до купи. Бо ціна теперішнього часу надто висока для порівняння з минулим. Але майбутнє всупереч старим принципам виборюємо саме тим, що маємо робити не лише те, що маємо, але набагато більше.
Нещодавно від досить виваженої людини почула відчайдушне зізнання в тому, що єднання навколо вирішення особистих проблем сусідів або колег перестало бути щирим та наявно ефективним. Не змогла людина вчасно замовити ліки, загубила мобілку – ніхто не допоміг. Це в його випадку сталося. Відчай, депресія. – А до кого звертався за підтримкою? – Та ні до кого, самі мали побачити, я ж їм допомагав до цього…
І тут, як на замовлення, у медіа з’являється така собі не пафосна розповідь про 80-річну жіночку, яка впродовж всього періоду окупації рідного села, чергувала майже цілодобово біля хвіртки та занотувала два загальних зошити відомостей про переміщення техніки ворога. Ці дані вправно та оперативно передавала онуку розвіднику ЗСУ. Оце, ЩОБ ЗНАЛИ ВИ, – гідна відповідь відчаю, самоізоляції, особистій трагедії. А знаєте, чому про факт повідомили не пафосно, а спокійно, виважено, як про воєнні перемоги? Бо робота цієї старенької, якій було і є чого боятися, – це майже типовий випадок для українців. Але це обов’язково треба бачити, розуміти, утримувати десь біля серця. На долю, на щастя…
