Життя на чужині – це випробування. Особливо коли родина повинна розлучитись, коли тато залишається в рідній країні, а мати з дітьми виїжджають в безпечне місце за кордоном. Відстань – це тяжко. Телефонні та відеодзвінки не замінять спілкування з близькими віч-на-віч.
Статистика каже, що кількість розлучень через РАЦС скоротилася на 40%. Якщо раніше в середньому свої відносини розривали 33 тисячі пар на рік, то в 2022 році зафіксовано 17 893 розлучення. Як зазначають у «Опендатабот», це найнижчий показник упродовж останніх дев'яти років.
Можна було б зробити висновок, що спільна біда зміцнює зв’язок, що люди починають сильніше триматися одне за одного. Та реалії зовсім інші. Перш за все, коли один із подружжя знаходиться за кордом, для розлучення треба витратити купу часу на збір документів, потім відправити і т. д. Тому багато сімейних пар чекають на кращі часи: мовляв, закінчиться війна — тоді все зробимо.
А буває й по-іншому. Живучи поряд, люди звикають один до одного. Проте відстань руйнує цю звичку, і кожен починає будувати своє життя заново. Саме такі приклади наша редакція розповість читачеві. Знайомтесь, перша пара героїв: Ольга та Іван (імена змінені). Мають доньку 9 років. Після повномасштабного вторгнення РФ Ольга виїхала до іншої країни. Чоловік залишився боронити рідну землю.
– Ольго, як Ви прийняли рішення виїхати в іншу країну?
– Я дуже боялася за дитину. Щоночі клала її спати у ванні. Чоловік був на службі, ми залишались удома, нам було дуже страшно. Моя давня подруга зателефонувала та запропонувала поїхати з нами до іншої країни – до Німеччини. Їхало десь десяток жінок та п’ятнадцятеро дітей. Я зателефонувала чоловікові, і він сказав – їдь.
– Як швидко ви зібралися? Що брали з собою, куди їхали?
– Зібрались дуже швидко: ніч – і ми готові. Брали все, що влізало у валізу: літні й зимові речі, взуття… Але ми знали куди ми їхали, і вже знали що нам брати з собою. У Німеччині на нас чекала місцева громада, і багато що вони вже заготували там, на місці. Так само і житло. Нам відразу обіцяли надати окремі кімнати, але з однією кухнею. І там у селі вже було багато наших співвітчизників. Тому задача була тільки доїхати.
– Як дорога? Які відчуття, коли дісталися місця?
– Ми їхали четверо діб, дуже втомились, але я відчувала що ми у безпеці. Я почала спокійно дихати та перестала звертати увагу на будь-який шум. І донька так само.
– Чи виправдались ваші очікування?
– Так, і навіть більше. Все було на високому рівні. Кімната велика та світла, повністю з меблями та засобами гігієни. Координатори, які нас зустрічали та розміщували, дуже чемні та доброзичливі люди.
– Як проходила адаптація?
– Не було часу адаптовуватись поступово: потрібно було вчити мову, місцеві правила. Звикати до іншої культури, інших людей. Оформлювати документи. Влаштовувати доньку до школи. Треба було перекладати всі документи на німецьку. Час минав дуже швидко. Вечорами ми збирались у великій альтанці (всі біженці). Розмовляли, діти малювали.
– Як часто ви спілкувались з чоловіком? На які теми?
– Він військовий, часу було мало. Коли він телефонував, я була на уроках. Я не мала права полишати заняття, тому ми почали спілкуватись рідко. Я, звичайно, дуже хвилювалась, дуже хотілось почути рідний голос, побачити люблячі очі. Сказати слова підтримки та почути їх у відповідь. А теми… Спочатку було дві теми: як ми тут та як він там. В якийсь момент я зловила себе на думці, що в мене тут усе добре – безпека, навчання, інше життя. А він – там. Там, де страшно, де літають ракети та гинуть люди. І я перестала у яскравих барвах розповідати йому про наше нове життя, життя без нього.
– Ви відчували себе винною? Що трапилось?
– Ні я не відчувала себе винною, я все зробила вірно, відвезла дитину у безпечну країну. Ми з чоловіком стали заручниками обставин: війна, що тут скажеш. Я звикаю до іншого життя, налагоджую побут, шукаю роботу, займаюсь дитиною, знайомлюсь із новими людьми, у мене все добре. А він там… І на жаль, не все так яскраво у нього, як у мене. Чоловік почав питати, чому я така радісна. Може, мені тут добре без нього? На всі мої відповіді, що я дуже сумую, він мені не вірив. Мені стало боляче. Я розумію, що він втомився, що йому погано без нас, але рішення ми приймали удвох, а винна стала я. Дзвінки стали все рідше й рідше… Я, звісно, хвилювалась. Але тут життя не давало мені і хвилинки сумувати: екзамен із мови, влаштування на роботу. Все крутилось дуже швидко. Звісно, коли не бачиш людину, то поступово відвикаєш. Ось так трапилось і у мене.
– Ви зараз спілкуєтесь? Які плани?
– Плани! Я вирішила, що залишусь у Німеччині. Донька добре вчиться тут, я працюю на виробництві, грошей нам вистачає. Мрію придбати невелику квартиру. Написала собі план доходів та витрат, щоб накопичити собі на мрію. В мене є вже автомобіль, я його придбала за зароблені власні кошти, це ще одне із моїх досягнень.
А чоловік? Ми спілкуємось. Я, звісно, чекаю його до нас із донькою, дивлюсь вакансії для чоловіків, будую плани на майбутнє. Гадаю, що коли закінчиться війна ми з ним поговоримо віч-на-віч. Дуже хочу зберегти родину, та як і раніше бути з ним разом. Але час – він минає, і нам із чоловіком треба буде наново знайомитись один із одним та будувати відносини. Головне – бажання.
Анна Старцева
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
