Авторка: Ірина Уварова.
Все важливе, справжнє, цікаве має свій бренд. І міста мають, і люди – мова тут точніше йтиме про нашу репутацію та особливості її формування, що має сучасну назву – брендинг. То чи має місто Кам’янське чітко визначену репутацію, яка вона, з чого складається? Має складатися з того, з чого й поважна торговельна марка: назви, кольорів, імен відомих людей, відомих місць і навіть запаху.
Найперше, що спадає на думку у частині відомих місць – це наша топоніміка, усталені звички, власні традиції. Є маса топонімічних прегарних прикладів, коли народні назви ставали уживанішими ніж нав’язані офіційно. Не так давно вийшов перший том «Топонімічного словника Кам’янського – Дніпродзержинська», автор якого кандидат історичних наук, директор музею історії міста Наталія Буланова провела колосальну роботу з аналізу місцевих назв періоду від заснування міста до середини XX століття (дуже чекаємо на продовження). Йдеться у словнику, зокрема, про вулицю Невінчану (там жили адепти вірувань, що не дозволяли вінчатися), дивну назву шляху у селищі Шоста сотня – Охтодор (думали чиєсь прізвище, виявилося, що це спрощення від Автодору).
Сучасна топоніміка, особливо на окрайках, свідчить одночасно і про репутацію, і про усталені звички. Варто проїхатись від залізничної станції «Кам’янське Запоріжжя» до вулиці Дунайської – не місцева людина з’їхала б з глузду, почувши, де пасажири маршрутки просять зупинитись: «Станція Баглій» (перейменована у нульових), «Холодильник» (підприємства немає вже чверть віку), «Вулиця Южна» (проспект Конституції з 1977 року), «Уральська» (вул. В.Чорновола), «Їдальня» (зруйнована вже років з 20), «Аптека» (скрізь вони є, а саме тут давно немає), «Тупик» (ще кажуть «старий тупик», що не додає розуміння, бо до справжнього – ще чотири зупинки). Можливо великої біди у цих звичках не треба шукати, але ми ж – про репутацію. Днями їду на маршрутці в Дніпрі та за старою звичкою звертаюсь до водія: «Зупиніть на Кавєріна». Водій не на жарт обурився, а з ним і пів маршрутки народу завелися доводити, що вулиця не Кавєріна, а професора Герасюти. «Запам’ятайте вже!».
У приснопам’ятні часи застою межі центру міста визначало народне прислів’я: «Від Ілліча до Ілліча – всього лиш дві зупинки», але ж репутації Дніпродзержинська як батьківщини застою місто рішуче не визнавало. Хоча були жартівливі або лукаві маркетологічні спроби писати на вагонах заводу вже не імені газети «Правда»: «Изготовлено на родине застоя», або виробляти на заводі продтоварів майонез «Брежнєв». Не прижилося, бо переміг здоровий глузд.
Саме здоровий глузд – одна зі складових репутації міста і городян, що завжди допомагала виживати. Мало хто вже пам’ятає, але Дніпродзержинськ у 60-х роках домігся скасувати проєкт будівництва АЕС в селищі Романкове, а пізніше – спробу розміщення виробництв супершкідливих речовин – ділору та монометіланіліну.
Не прижилася – вже у сучасності – і така дурнувата дрібниця, як створений штучним інтелектом портрет міста у людській подобі. Вийшов такий собі тупуватий робітник – сердитий, зморений і геть некрасивий.
Свого часу репутація міста складалася виключно із запахів важкої промисловості та кольорів неба – достатньо згадати «лисячий хвіст» на сході та «полум’яні зорі» над мартенами. Чого тільки не було. І два репутаційних анекдоти тоді народилися майже одночасно. Приїздить на курорт робітник. І стає йому дуже зле на свіжому повітрі. – Тож скоріше покладіть людину під вихлопну трубу, воно ж з Дніпродзержинська приїхало… Другий старий анекдот набуває все більшої актуальності: у 2200 році відкопують археологи майбутнього бюст Брежнєва. – Хто ж це був? – У майбутніх вікіпедіях знаходиться відповідь – політичний діяч часів Алли Пугачової.
Наш бренд складається з тилової надійності: місто прийняло тисячі переселенців, надавши їм всіляку допомогу. Знайомі зі Слов’янська, ще й тижня не пройшло з їх переїзду, зізналася: «Ми думали все тут набагато гірше – місто – гуртожиток при заводі та димова завіса. А виявилося – дуже затишне ваше Кам’янське».
Буває у затишному Кам’янському все: і звалище часом непокоїть, і заводські «пахощі»… А люди, кажете, як усюди? Свого часу Тетяна Іванівна Герасюта (не професор з Дніпра, а заступник директора Центральної бібліотечної системи) звернула увагу на цікаву нашу особливість: непропорційно багато на місто у чверть мільйони населення учасників ліквідації аварії на ЧАЕС (а тут все зрозуміло, заводські наші люди ще до цієї аварії мали значний досвід поведінки з небезпечними речовинами) та інтелігенції – технічної, культурної, освітньої, медичної. Останніх не менше декілька тисяч і всі добре знають одне одного.
З якою репутацією ми увійдемо у новітню історію, покаже час. Але вже зараз можна сказати, що значний ребрендинг за досить короткий період місту вдалося зробити.
Маркетологи пишуть: звідки репутація береться? З’являється сама собою. Хочете ви того чи ні. Просто хтось над нею працює, а хтось пускає на самоплив. Від чого вона залежить? Від конкретних вчинків та їхньої систематичності. Ребрендинг для себе – це на початку зробити те саме, що робить будь-яка компанія, коли проводить ребрендинг: подолати минуле, з яким не погоджуєшся. Тому, що «так я допомагаю новій Україні статися». Подолати нав’язані традиції. Нав’язані звички. Нав’язаний спосіб мислення.
Про ребрендинг України дуже змістовно пише Сергій Малик, засновник онлайн-курсів про навички креативної індустрії: «У спадок нам на якийсь час дісталася ось така модель підприємництва: «Не вигадуй велосипед. Бери готове й використовуй». І це біда.
Звернемося по допомогу до українського історика та публіциста Ярослава Грицака: «У 60–70-х роках починається квантовий стрибок, який триває і досі — світ переходить від індустріальної епохи до постіндустріальної епохи. Від світу сталі й заліза — до світу пластмаси й комп’ютерів. Як хтось дуже добре сказав, що відтепер головний GDP виробляється не від диму фабричних труб, а від диму від чашки кави… Постіндустрія, сервісна індустрія є інтелектуальна містка. А тому й креативна».
На його думку, «Радянський Союз проспав цю революцію». А ми маємо остаточно усього того заспаного позбутися. Ок, відмовилися від усього, з чим тепер не погоджуємося. Що далі? А далі — віднаходити й переосмислювати. Переосмислювати й показувати світові.
Нам соромно, що колись ми не знали про фізика Івана Пулюя, який на цілих 14 років випередив Вільгельма Рентгена. Не знали про те, як радянська влада загубила життя всесвітньовідомої оперної співачки Соломії Крушельницької. Колись нам, мабуть, здавалося, що у нас нічого цікавого й не було. Що все воно жило лише на сторінках шкільних підручників. А воно все, виявляється, було. І є. Просто колись про нього так мало говорили з натхненням. Поїхати в Коломию, Ужгород, Суми, Харків. Зайти до місцевого музею. Відрити почорнілі свічники й запорошені глечики. І зробити то частиною свого життя. Привезти собі додому. Поставити на видне місце. І нехай там собі й стоять. І нехай щодня вбирають в себе очі. І нехай стануть частиною вашої рутини. Бо ви ж знаєте, що найважливіше слово в брендингу — постійність.
І нащо все це потрібно? Щоб закріплювати обрані цінності в пам’яті людей за собою. Коли батьки люблять своїх дітей, ніхто не змушує їх скрізь і всюди про них розповідати. Ніхто не змушує показувати друзям дитячі фотографії. Батьки роблять це просто тому, що люблять їх. Навіть попри брудні підгузки. Оце і весь секрет. Оце і весь брендинг.
На фото: створений юними художниками у Кам’янському в серпні цього року новий артоб’єкт «Малюємо Україну».
