Авторка: Ірина Уварова.
Дивним чином архівні українські газети 50-річної давності перекликаються з нинішніми реальностями. Уявіть, що і 50 років тому народ бентежила війна з росією (тоді характеризувалася як «тихий опір»), епідемія грипу з Китаю; нестача енергопотужностей для новобудов у Дніпропетровській області; плоди державних реформ і навіть загроза радіоактивного забруднення.
Для першого абзацу наведу невеличкий приклад відношення європейської спільноти до московії 50 років тому. У вересні 1973 року Київ зовсім несподівано приймав чемпіонат Європи з кінного спорту. Річ у тому, що спочатку чемпіонат планували провести в Москві, але Великобританію на змаганнях повинна була представляти принцеса Ганна – донька королеви Великобританії Єлизавети II та принца Філіпа Единбурзького, який на той час був головою федерації кінного спорту і також мав бути присутнім на чемпіонаті. В Москву члени Британської королівської сім`ї їхати категорично відмовились, оскільки мати принца Філіпа Единбурзького принцеса Аліса була племінницею російської імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи II, яку разом з чоловіком та дітьми розстріляли більшовики в 1918 році. Щоб не зірвати проведення чемпіонату на теренах СРСР, як альтернативний варіант обрали Київ.
«Тихий опір» московії та совєтському миру у 70-х роках виливався в Україні у досить потужний рух. І у мене є версія причини такої активізації.
Медіа часів Шелеста (Петро Шелест – перший секретар ЦК КПУ у 1963-1972 рр.), який не дивлячись на свій найвищий партійний пост в Україні був визнаним адептом українізації й навіть певної незалежності – і багато зробив для цього, підтримували його лінію. Раптом (але до того все йшло неупинно) у 1972 році Шелеста зняли з посади й почали закручувати гайки. Але «осад», як то кажуть, у людей, які почали відчувати себе вільніше, залишився.
Зокрема, за часів правління Шелеста заохочувалися студії з історії козаків, видавалася література про них. Це негативно сприймалося в Москві. Головний ідеолог брежнєвської доби, за спогадами Шелеста, влаштував йому скандал і кричав «Архаїзм – ці ваші козаки!» На що Шелест відповів: «Якби не козаки, той тебе б тут не було – козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків».
Як писав Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України, ставши першим секретарем ЦК КПУ, він (Шелест) намагався говорити українською. А це був сигнал для радянських номенклатурників: мовляв, треба шанувати українську мову. «Раптом, – пригадує письменник і громадський діяч Іван Дзюба, – в околицях Києва з’явилися невеликі ресторани та «корчми» з «українськими» назвами («Курінь», «Наталка-Полтавка» тощо), з елементами української етнографії в оформленні й обслузі… Назви-вивіски зі словом «Україна» почали з’являтися на різних торговельних закладах тощо».
Звісно, можна сприймати таку «побутову українізацію» як щось не дуже серйозне. Однак її не варто недооцінювати. До речі, високопоставлені радянські номенклатурники закидали Шелесту те, що в Україні (навіть у Севастополі!) є вивіски українською мовою.
Окрім «побутової українізації», здійснювалися речі й більш серйозні. Іван Дзюба писав: «Мабуть, найбільш національно-культурною подією доби Шелеста було грандіозне святкування 150-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, коли до Канева приїхали й прийшли десятки й десятки тисяч люду з усієї України, всього СРСР і багатьох країн світу. І хай в організації цього дійства було багато «показухи», але ж вона не притлумила щирої любові народу до свого поета, поваги до його пам’яті багатьох видатних діячів світової культури».
За ініціативи Шелеста була створена багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР» – унікальне видання, якого не було ні в одній республіці Радянського Союзу. Воно, безперечно, сприяло збереженню історичної пам’яті українців.
У квітні 1973 року в журналі «Комуніст України» з’явилася розгромна стаття, де писалося, що у книзі Шелеста «Україна наша радянська» «…непомірно багато уваги відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо висвітлюються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за перемогу соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово-партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося в характеристиці Запорізької січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ…» Ця «шкідлива» книга була навіть вилучена з бібліотек й підлягала знищенню.
Так от тепер – про що газети 70-х років не писали, але пишуть зараз. «У липні 1973 року у поштових скринях п’ятнадцяти (!) вулиць у центрі Києва з’явилися листівки з закликами “Долой КПСС”. Автори, щоб їх не вирахували за почерком, вдалися до конспірації. “Листовки изготовлены путем наклеивания на листах бумаги отдельных букв и слов, вырезанных из газет”, – зазначив слідчий КДБ. За кілька тижнів, 27 липня, “ворожі прояви” повторилися. Причому одночасно у Києві та Львові. У столиці на сходовому майданчику бази Укррічфлоту хтось крейдою написав “Україна самостійна” і зобразив меч, а у Львові – на воротах колишнього костелу, що на вул. Лисенка, намалювали тризуб з написом “Геть москалів зі Львова”. На бульварі Шевченка, 47 зірвали державний прапор СРСР. А напередодні свята – 1 травня 1973 року – хтось підпалив (!) червоний прапор на фасаді будинку, де розміщувалося об’єднання “Укрголовтваринкомплект».
Тоді ж, у переддень першотравневих свят 1973-го, невідома особа зробила “приємність” партійно-державній номенклатурі міста Дніпродзержинськ (нині Кам’янське), розкидавши антирадянські листівки в житловому будинку по вул. Дзержинського, де мешкали місцеві “шишки”. Обурення тим, що відбувається в СРСР, люди висловлювали в різні способи.
26 липня 1972-го в телефонну будку біля входу до київського Пасажу поклали листівку, зроблену на друкарській машинці й адресовану Леоніду Брежнєву (лідеру правлячої партії), Миколі Підгорному (голові радянського парламенту) та Олексію Косигіну (прем’єр-міністрові СРСР). Листівка мала іронічну назву: “Исповедь алкоголиков и пьяниц святой тройце”. Вказаний наклад: 20 000 примірників (жарт, звичайно). Знущальний текст на півтори машинописні сторінки перераховував сумнівні “надбання” людей за 55 років радянської влади: “Мы пережили репрессии и жестокость, голод и холод при Сталине, мы проглотили сладко-горькие пилюли о временном повышении цен на мясо, молоко и мясо-молочные продукты, на автомобили и другой транспорт личного пользования, а также на стройматериалы и вино-водочные изделия, золото”. Закликів листівка не містила. Проте закінчувалася так: “Мы прекрасно понимаем на трезвую голову, что если нам прибавили зарплату на 5 руб., то где-то что-то удорожает на 10 руб.”.
А якийсь незнайомець просто на вулиці вручив редакторові газети “Никопольская правда” Миколі Палкину товстий пакет. Редактор вирішив, що це – чергова скарга на місцевих комунальників або сферу торгівлі, тому взяв. Але виявив у пакеті 10 рукописних сторінок “Письма людям” антирадянського змісту. Взагалі “тихий опір” у 1970-ті й на початку 1980-х років був набагато ширшим, ніж зазвичай вважають. Вести правозахисну діяльність чи стати дисидентом наважувався далеко не кожен, натомість анонімно висловити протест проти радянської дійсності насмілювалися чимало людей.
Багато подробиць «особливостей» відношення московії до України 50-річної давнини викривається лише зараз – під час повномасштабного вторгнення ерефіі. На тлі загроз окупантів зірвати Запорізьку АЕС журнал «Форбс» опублікував огляд «Про Україну як полігон для ядерних випробувань Москви». У 1972 році в Харківській області трапилася аварія з газовою трубою. В ній виникла велика пожежа. Радянські вчені запропонували ліквідувати аварійну свердловину за допомогою… підземного ядерного вибуху. Уявіть, рішення було ухвалене на основі позитивних результатів у застосуванні ядерного вибуху для гасіння газового факела, що горів три роки на родовищі Урта-Булак в Узбекистані (1966). Постанову про застосування промислового ядерного вибуху для зупинки газового фонтану в Харківській області підписали особисто Леонід Брежнєв і Олексій Косигін. З боку аварійної колони пробурили похилу свердловину й у вибій помістили спецзаряд – ядерний вибуховий пристрій. Місцева влада навряд чи знала про факт ядерного вибуху на Харківщині. А мешканців села поблизу просто відселили напередодні вибуху, повернувши додому вже наступного дня. Жодне вимірювання, жоден моніторинг проблем зі здоров’ям не був проведений. Це відбулося за 24 км від Харкова. Божевільний експеримент не мав успіху: закрити викид за допомогою вибуху не вдалося. Але він призвів до того, що з газової діри наверх вирвався великий шлейф від радіоактивного вибуху».
Не дуже зрозуміло чому, але в огляді відсутнє посилання на радіаційні проблеми дуже багатьох міст України, підґрунтя яким було закладене за радянських часів. Ми їх маємо, про них знаємо…аж з 1999 року, коли багато речей виправити було вже важко.
Просто 50 років тому. Нібито розквіт «застою», що може бути цікавого? Ніт, як каже молодь, навіть дуже короткий (і не системний) огляд подій того часу містить серйозні важливі для нас, сьогоднішніх, речі. Такі деталі минулого для когось можуть стати інформацією для роздумів (вже добре), для мене особисто – запорукою терпіння, більш виваженого розуміння минулого…і майбутнього.
На фото: Святкування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка у Каневі
