Історія волонтерки з деокупованої Херсонщини, яка готує для військових домашню їжу
Село Орлове на Херсонщині – одне з тих, у яке прийшов «руський мір». Староста Лариса Боженко і не думала тікати, бо знала: вона потрібна людям. Після деокупації жінка не повернулася у свій кабінет займатися «паперовими справами» – вирішила, що буде корисніша як кухарка. Відтоді вже понад рік вона разом з іншими волонтерами щодня готує для бійців страви як вдома. Каже, військові, які її захищають, не заслуговують їсти сухпайки чи «столовську» їжу. Як їй це вдалося – Лариса розповіла інформаційним партнерам Район.in.ua ШоТам.
Бути старостою – не просто в кріслі сидіти
Майже сім років я присвятила посаді старости села Орлове, що на Херсонщині. У мої обовʼязки входило стежити за порядком, оформляти документи, субсидії, видавати людям довідки. Хоча, наприклад, в іншій громаді є староста та окремо секретар, який займається «паперовими справами». У нас не так: усе робила я.
Староста займається практично всім. У якійсь сім’ї безладдя – викликають старосту. Хтось напився – туди йде староста. Якщо біля якогось магазина треба покосити траву, приходить староста і каже: «Або покосіть, або дайте гроші – я найму людину, і вона покосить».
Зараз мені 47. Старостою я не перестала бути офіційно, але обовʼязки ці поки що не виконую. Наше село було в окупації, і після звільнення я потрапила в батальйон «Арей», щоб годувати військових. Відтоді цьому я і приділяю весь свій час.
Окупанти заходили у наше село з трьох сторін
24 лютого о 5 годині ранку мені зателефонувала очільниця громади і сказала, що у нас бойова тривога – «прорив» на Каланчаку. З тієї ж миті ми почали підготовку до можливої відсічі окупантам. Ми з жителями села підготували бомбосховище, знесли туди воду, ліки, теплі речі. Збирали одяг та їжу для біженців.
І все ж ми думали: «Що окупантам тут у нас робить? Маленьке село. Їм буде не цікаво». Але, на жаль, помилилися. Росіяни вбачали тут зручну дорогу на Кривий Ріг.
9 березня ввечері мені сказали, що до нас зайшли солдати з нашої 60-ї бригади. Це була одна рота хлопців, які йшли до нас пішки та несли на собі боєкомплекти. Саме вони захищали наше село.
Ми організували харчування для військових, допомогли їм зробити блокпости. Наші люди були дуже організовані. Чоловіки тягали тракторами блоки для постів, жінки готували їжу.
Вже 10 березня мені зателефонували та сказали, що до нас йде колона ворога з Великої Олександрівки. Окупанти заходили у наше село з трьох сторін. О 9 ранку розпочався бій, і хлопці мужньо його захищали майже до третьої години дня. Пʼятеро із них загинули. Бій закінчився початком окупації села.
Людям потрібен лідер, який їх заспокоїть
Окупація сталася несподівано, ми до останнього у це не вірили. Так, знали, що триває війна, але не відчували, доки самі з тим не зіштовхнулися. Був стан шоку: як це, хто це, чому?
Зайшли, як-то кажуть, «господарі життя». Вони їздили селом на БТРах, заходили у будинки, забирали машини, робили «перепис населення». Розбомбили все.
Було страшно, але я не могла виїхати. Я була потрібна людям. У їхніх очах читався страх. Щоранку я сідала на велосипед, їхала ледь не під кожен двір і казала, що все буде добре.
Кілька разів я потрапляла під обстріли, ми ховалися у підвалах. Хотілося поховати наших загиблих хлопців, та окупанти в перші дні не дозволяли. Ми згодом на свій страх і ризик пішли, замотали їх у чорну плівку та прикопали у старому погребі.
Військові шукали старосту за виглядом хат
Ми не здавалися. Вірили, що зовсім скоро прийдуть українські бійці і звільнять наше село. Так і сталося. Через три тижні, 30 березня, кум мені каже: «Там якісь солдати стоять, не в такій формі, як у росіян». Я кажу: «Поїхали подивимося». «Та мені якось страшно», – відповів, – «Я не поїду, боюся». Та я запевнила, що зі мною буде не страшно.
Вирішили їхати. Підходимо до хлопців, а у них на шевронах український прапор. Я кажу: «Ви – українці? Чи наклеїли липові шеврони?». «Ні, не наклеїли, – кажуть. – «Українці!».
Які ж у нас були емоції – волоси дибки ставали. Виявилося, що це були перші бійці, які проводили «зачистку». Вони так мигцем проїхали через наше село. Ми показали їм, де поховані наші пʼять загиблих солдатів, аби їх ідентифікували.
Згодом у село почали заходити військові ЗСУ. Вони шукали «найкрасивішу хату в селі», щоб знайти старосту. Бо ж, знаєте, вважається, що очільники тільки те й роблять, що крадуть. А виявилося, що мене звичайна хата, як у всіх. Вони прийшли, попросили десь поселитися. Я відвела їх у будинок свого брата (він воює, а дружина виїхала). Місцевих попросила цих хлопців годувати, якщо є змога.
Кредитна картка спорожніла
Після деокупації я знову взялася за обовʼязки старости: оформляла довідки, стежила, чи косять траву. Війна війною, а село має жити. Але додалося нового: я возила людям хліб, роздавала «гуманітарку». Коли почалися великі обстріли, треба було організовувати евакуацію людей. Так, багато хто сам повиїжджав. Але ж залишилися самотні люди, старенькі, маломобільні. І ми їм допомагали.
Першу «волонтерку» я отримала в Тихому Ставі, то ми ділили її на пʼять сіл. Не вистачало навіть на всіх малозабезпечених, багатодітних родин і пенсіонерів. Ми давали кожному по кухлику крупи та по пів кухля цукру. Потім, звісно, стало легше.
Дуже важко було з ліками. Ми за свої гроші їздили, куди можна було, купляли хліб і медикаменти. От іду по селу, кожного спитаю, що кому потрібно. Залишилося багато людей, які не могли виїхати, а їм були потрібні товари першої потреби. Я свою кредитну картку на 25 тисяч повністю витратила на хліб і ліки.
Годували хлопців ледь не всі жінки в селі
Я вирішила, що буду корисніша як волонтерка, а не як староста. У квітні до нас зайшли хлопці з батальйону «Української добровольчої армії», 7-го окремого батальйону «Арей». Ми з іншими селянами почали їм готувати їсти. Паралельно я ще прала їхній одяг, розселяла їх. І так місяців сім я волонтерила, доки це не зробили офіційним, із зарплатою. Комбат навіть дав мені відзнаку «Бойовий волонтер».
Рідні були не проти, що я вирішила піти працювати кухаркою. Хоча батьку, який залишився сам удома, буває самотньо. А от голова нашої громади була проти, тому що я залишила важливу посаду. Їй довелося розподілити мої обовʼязки між іншими працівниками. Але я відчувала, що як волонтерка буду корисніша.
Ми з подругою двічі на добу готували їжу на 250 людей з 17-ї бригади та паралельно для батальйону «Арей». Я закликала інших жителів нам допомагати. У підсумку майже через кожну хату жінки вдома готували для хлопців обіди зі своїх продуктів. Ми поділилися: одні годували танкістів, інші – зенітників, піхотинців, аеророзвідників.
Та вдома готувати на таку кількість, зрозуміло, що незручно. Тому я пішла до директорки місцевої школи просити, аби ми використовували їхню кухню. Вона погодилася, так ми переїхали готувати туди.
Обід і вечерю? Ні, готуємо весь час
На кухні працювали 12 людей: по 6 на зміні. Два дні працювали одні, потім інші. Зараз графік уже дещо налагоджений. Ми працюємо у дві зміни: перша – з о пів на шосту і до першої години дня, а друга, як то кажуть, до останнього клієнта. Поки всі не наїдяться, не візьмуть собі сухпайки, ніхто не прибирає зі столу, не миє посуд і не йде додому.
Щодня ми годуємо приблизно 400 людей. У нас немає такого як сніданок, обід чи вечеря. У будь-який момент кожен може прийти та поїсти, випити кави, чаю. Хлопці ж як: коли змогли, тоді приїхали. До нас і о 6 ранку приїжджають з позицій, і ми завжди знайдемо, чим їх нагодувати.
Жіночий колектив – це страшна сила. Ми намагаємося шукати спільну мову, але не без усіляких нюансів. Чудово, що у кожної з дівчат є якась фірмова страва. Таня дуже смачно готує лазанью, торти та бісквіти, Оля – тоненькі млинці, Марині гарно дається випічка.
З «козирного» мʼяса – запашні котлетки
Найбільше бійці, звичайно, полюбляють приготований нами червоний борщ. А пампушки – це для них особлива радість. Хоч нам і привозять печиво та вафлі, і все ж ми любимо пекти самі. Дуже вже ж полюбляють хлопці нашу випічку. Як пиріжки смажимо, то така черга стоїть, кожному дай. Кажу їм: «Хлопці, та хоч ховайся від вас, щоб посмажити пиріжки». О, ще дуже люблять картоплю.
Ми готуємо дуже смачно, але бували і курйози. Колись нам волонтери привезли яловичину. Ну, а ми що? Звісно, посмажили котлети, ще й так добряче мʼяса використали за раз. І щось ми потім розмовляли з волонтеркою, і вона питає: «Ну що, як вам яловичина?». Ми ж їй про наші смачні котлети розповіли. А вона криком: «Та це ж мармурова яловичина, козирна!». «Приготуйте», – каже, – «стейки». Ой, ні. Я не можу ті стейки готувати. Пробувала, та вони якісь жорсткі виходять.
Бійці заслуговують харчуватися гідно
Я могла б залишитися у селі на своїй посаді, або стати, мені пропонували, заступницею голови військової адміністрації. Але ж я хочу готувати. Мені це справді подобається. Я знаю, для кого я це роблю. Військові, які нас захищають, не заслуговують їсти сухпайки чи якусь «столовську» їжу. Хочеться створити для них максимально комфортні умови – хоча б у їжі. І знаю, що нам вдається, бо щоразу чуємо: «У вас так смачно як вдома». Що може бути приємніше за такі слова?
Я ніколи не любила квіти. Як так? Не знаю, от чомусь. А тепер хочу приїхати додому, повернутися у свій будинок і засадити ними все подвірʼя. Мені хочеться, щоби все було цвіло та пахло, а не бачити ці руїни.
За мною зберігається місце старости, мене там чекають. Та зараз я не готова піти. Наш комбат з «Арею» казав, що я «перша леді нашого батальйону». А я виправляла: «Не перша леді, а перша жінка, яка прийшла у батальйон «Арей». Це дійсно я». Вони такі чудові люди, не можу їх покинути. Коли Україна знову буде у межах кордонів 1991 року, тоді я повернуся до роботи. Думаю, це буде вже скоро.
