Про Іванівську громаду ходить багато історій, що передаються поміж херсонцями із вуст у вуста. Як виявилось, вся почута раніше інформація, має своє підтвердження: і про нагороду від Залужного, і про те, як окупанти називають селище Іванівку “красівим городком”, а наші люди у відповідь – “це село, мальчік, в Україні такі села!”
На розмову про життя громади в тимчасовій окупації ми зустрілись з начальником Іванівської селищної військової адміністрації Віктором Дебелим у Херсоні. Він тільки но повернувся з гуманітарного штабу, що знаходиться у місті Кривий Ріг.
“За сприяння Херсонської ОВА, чотирма нашими громадами в Кривому Розі створено гуманітарний штаб для херсонців. Гола Пристань, Чаплинка, Іванівка і Хрестівка стали співзасновниками хабу. Туди можуть звернутися ВПО з Херсонщини. На сьогодні, тільки в Кривому Розі таких зареєстровано 37 тисяч осіб. Хаб обслуговує третину. Там ми надаємо чимало послуг: психологи, юристи, спеціалісти з Центру зайнятості. Також маломобільним громадянам організоване доставлення харчових наборів до місця проживання”, – розповідає про хаб Віктор Дебелий.
Робота організована таким чином, щоб працівники селищної військової адміністрації приїздили по черзі у Кривий Ріг та по два тижні працювали з людьми.
“Це і близькість до Херсонщини, і розуміння, чим є фронт, і залученість апарату до роботи. Бо виїхали з окупації практично всі працівники Іванівської селищної ради. Це підтримує команду і людей. Особливо коли свої бачать своїх, то це ще більше дає людям надію на те, що їхня громада живе, хай поки що поза своїми територіальними межами”, – додає пан Віктор.
Розмова заходить про перші дні вторгнення російської армії. Іванівська громада знаходиться в Генічеському районі. 27 населених пунктів серед степу, як каже Віктор Дебелий.
“Заснули ми як всі, у вільній Україні, а прокинулися у війні. О четвертій ранку пролунав гучний вибух. Це почула вся громада, бо довкола лише степ та рівнина”, – згадує очільник громади.
Росіяни поцілили у комунальну будівлю. Загинуло кілька людей.
В Іванівці одразу організували координаційний штаб, який працював цілодобово. Велася робота з підтримки місцевих жителів, взаємодії зі старостами та допомоги Силам оборони України.
“Перший день повномасштабного вторгнення наша громада не забуде точно ніколи. Особливо колектив. Загинули дві наші колежанки – Наталія та Сабіна Фарзаліїви. Наталія, яка очолювала комунальне підприємство Іванівської селищної ради «Дорожник», поїхала забирати сина з Херсона, дочка Сабіна, яка працювала адміністраторм ЦНАП, в останній момент стрибнула до мами в машину. Їхня автівка потрапила під обстріли вже на зворотному шляху. Тоді якраз працювала авіація ворога по Антонівському мосту. Новина про загибель цивільних тоді лунала у всіх херсонських інфоресурсах. Загинула вона, її донька та син, а також наш односелець, молодий хлопець, якого також забирали з міста”, – говорить Віктор Дебелий.
Поки йшли бої на Антонівському мосту, з Криму через Чонгар, повз громаду, росіяни йшли колонами на Енергодар та Мелітополь. Певний час вони не заходили в саму Іванівку.
“Йшли день і ніч. Тисячні, це просто тисячні колони. І скільки ми їх поклали. Оцей телефон – це просто героїчний телефон, який перебив сотні орків. Він не вщухав. Ми мали таку широку мережу інформаторів, що буквально “вели” кожну одиницю техніки аж до самого Енергодару: пішла туди, зупинилася там, заправляються, рушили. У нас були люди, які нам це все передавали”, – Віктор Дебелий показує на звичайний маленький кнопковий телефон, який ще й досі використовується для роботи.
В перші місяці широкомасштабної війни очільнику громади, завдяки широкій контактній базі, вдавалося передавати ОК “Південь” чимало корисної інформації про рух ворожої військової техніки. Територіально мережа сягала від Енергодару до Старосілля Великоолександрівської громади.
“Було так, що довели одну колону до Старосілля. Для нас, іванівських, це як кінець географії вже. Але інформація надходить і ми мали її прийняти обовʼязково. Людина ту колону відстежувала, їхавши на велосипеді. Дуже сміливий чоловік. Знаю, що потім він активно допомагав місцевим з виїздом з окупації, переправляючи людей через Інгулець човном”, – згадує Віктор Дебелий.
Ще дві колони ворожої техніки були знищені на околицях Іванівки Високопільської громади. Виявити та вказати точні координати також допомогли люди.
За сприяння війську Віктор Дебелий відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України. Документ про нагородження підписаний Валерієм Залужним.
Весь березень та початок квітня 2022 року громада жила під українським прапором. За домовленістю з місцевим бізнесом, Укрпошті надавали готівку, і пенсіонери мали змогу отримувати свої пенсії. Запустили роботу млинів та олійного цеху.
“Знаєте, людина, яка на нервах, буває прибирає. От у нас вся громада така. Колони йдуть, військові РФ кругом міняють прапори, а ми гребемо, висаджуємо квіти і дерева, чистимо біля ставка, фарбуємо бордюри. Це притаманне українцям: у часи важкого стресу – зайняти себе роботою. От ми і займали себе ділом, щоб погані думки не руйнували зсередини”, – каже Віктор Дебелий.
З квітня 2022 року росіяни стали навідуватись до селищної ради. Відтоді почались “опрацювання” та схиляння до співпраці.
“Що треба заначити, росіяни не розуміли, що є центром громади. Вони спочатку навідались в Агаймани. Там у нас радгоспи були Агайманський і Іванівський. От вони подумали, що це центр. Мені подзвонив староста, й повідомив, що йому наказали дати мій номер. Я сказав – давай, тут на місці вже будемо розбиратись. Дзвінок надійшов від фсбшника Олексія Ощепкова: “Через час будем у вас”. На подвірʼя заїхав бронетранспортер, вибігла група ряжених “захватчіков” чисельністю близько 20 осіб. На той момент жіночий колектив був переміщений в іншу будівлю, зі мною лишились лише чоловіки – заступник, керівники комунальних підприємств, начальники відділів, спеціалісти. Зайшов цей Олексій і каже: “Давай выйдем, пообщаемся”. Я кажу, ні, давай тут, бо принцип у мене такий – я ніколи не спілкувався без своїх заступників. Вся робота і розмови – прозорі. Показово, в кутку стояв росгвардієць і пересмикував затвор, на що почув від мене зауваження: в таких умовах розмови бути не може. Ощепков попросив того вийти. Лишився в кабінеті сам разом із замполітом”, – згадує про свій перший контакт з росіянами Віктор Дебелий.
