Авторка: Ірина Уварова.
Дуже привабливими завжди були й залишаються для мене спостереження. З несподіваними висновками на кшталт – всі бачать, а головного не помічають. Простий приклад дають з цього приводу полишені господарями будівлі. Що бачимо? Стояв дім, стояв, аж раптом почав швидко руйнуватися. Чого не помічаємо? Першого розбитого вікна. А виявляється на Заході давно вже розробили проєкти та терміни втручання (чи невтручання), що ґрунтуються на закономірностях процесів руйнації з реперною точкою – ефектом першого розбитого вікна, за яким процес руйнації набуває невиправних темпів. Варто лише швидко відновити це перше вікно, другого не розіб’ють.
Майстрами бачити й помічати завжди були діти. От, наприклад, всі звикли, що свій вік діти показують на пальчиках. А розвитку ситуації – другого кроку – дорослі не помічають: так і виникають смішні парадокси. – А тобі, бабусю, скільки рочків? Шістдесят? Покажи на пальчиках…
Мій однокурсник по факультету журналістики Київського університету Іван Іваницький ще наприкінці 90-х років звернув увагу на вихід у США спеціального довідника для бізнесменів з даними про ментальність народів 60 країн світу: «Ось лише кілька сентенцій без коментарів з цієї книжки «Поцілунок, уклін чи рукостискання», де мова іде про Україну та українців – висновки з досвіду перших кроків спілкування з українськими бізнесменами: «єдина ідеологія, у яку вони вірять – націоналізм; жінки вважаються моральними лідерами нації; під час зустрічей будьте пунктуальними, але не чекайте того ж від українців; українські закони постійно змінюються, тому не дуже дивуйтеся, коли що-небудь дозволене вчора буде заборонене завтра; у багатьох країнах на ділові пропозиції спішать відповісти словом «так», а в Україні – навпаки; окрім горілки, українці п’ють багато шампанського; ми не рекомендуємо жінкам взувати туфлі на високих підборах, оскільки в українських містах тротуари зазвичай розбиті; українці критичні щодо самих себе, але не терплять критики на свою адресу з боку іноземців…». Наївно, але ж зазначу: це лише перший досвід пізнання нашої ментальності.
Ви помітили, що об’єднує всі вищевикладені епізоди? Невеличкий перший досвід. Друга спроба дій після перших вдалих чи невдалих спроб. Згадую, свого часу нас, дев’ятикласників, дуже здивувала нова вчителька історії Діана Михайлівна Віннюкова. Викладала недовго – лише перше півріччя, але слід у пам’яті залишила визначний. Останні десять хвилин кожного уроку вона відводила на наші запитання з будь-якої сфери знань чи життєвих обставин. Дуже гідно, з легкістю вправлялася з відповідями (зараз зрозуміло, що особливого ризику в цьому не було: скільки того масштабу шкільної програми у наших головах, але з урахуванням юнацького апломбу такий вчительський прийом «на слабо» відмінно працював для розширення свідомості учнів). І було страшно цікаво, як буде виглядати її слабкість, якщо наше питання виявиться складним. Просидівши додаткових три години після уроків, ми усім класом віднайшли специфічне запитання (з глибин генетики). Вже готувалися святкувати перемогу над педагогом, але вчителька не зніяковіла, а спокійно сказала: «Відповіді не знаю, дайте мені добу на підготовку». Це був невеличкий вступ до головного – Діана Михайлівна, привчаючи нас думати, сумніватися, міркувати навіть над зовні простими речами, не нав’язувала власної думки, а вела за собою, шукала відповіді на проблеми світогляду разом з нами. І якось їй вдалося здивувати нас на багато років вперед. Це й були колективні роздуми на тему другої спроби. Того самого досвіду, що може стати ключовим, базовим для визначення особистої або навіть суспільної поведінки.
Починалося зокрема, з розповіді Діани Михайлівни про дивний досвід другого стрибка з парашутом. «Перший – вдався всім, стрибнули дружно, без остраху. Хтось приземлився успішно, хтось зачепився за дерево, ще комусь не вдалося подолати відчаю від швидкого наближення землі. І для другого стрибка зібралася біля літака вже лише половина групи. Так от, чи замислювалися ви над значенням другої спроби?».
Замислювалися. Але на це, мабуть, потрібно все життя. Другий крок дитини – якщо не вдався, знову, ще з місяць, дитина буде повзати. Друга книжка письменника. Знаменитий Селінджер після геніальної «Над прірвою у житі» так і не спромігся на другу. Друга крапля – нехай навіть з водопровідного крана, але це вже випробування терпіння, поштовх до певних дій, інакше – тортури крапля за краплею. Друге кохання. Бо перше часто буває нещасливим, залишаючи рубці на серці. Другий шлюб, до якого особливе відношення: люди більш турботливо починають ставитися одне до одного. Друга дитина – на цей крок ідуть далеко не всі: причини різні, але головним залишається перший досвід.
Цікавий приклад знайшла у несподіваному місці… інструкції, як стріляти з ПЗРК: «лише під час другої спроби, розуміючи звідки, як та куди буде летіти ціль, вдається зробити ефективний прорив». Другий день на новому або першому робочому місці. Вирішальний для твоєї подальшої репутації. Другий день у першому класі, коли чітко визначаються люди (свідомо пишу “люди”, а не “діти”), які рюмсатимуть над кожною невеличкою невдачею, і ті, що долатимуть незгоди весело, гідно, спокійно.
Друга професія як другий крок до виправлення життя або нового його запуску. З’явилося в нашому лексиконі нове слово «світчер» – це людина, яка, маючи певний досвід та знання однієї професії, міняє її на іншу несуміжну, починаючи найчастіше з нуля.
Через теперішню ситуацію в країні багато з нас стають світчерами не з власної волі. У воєнний час внаслідок переміщення, падіння економіки, руйнування підприємств українці змінюють професії вимушено, і психіка сприймає такі зміни складніше. Та якщо вже у твоєму житті склалася така ситуація, спробуй налаштуватися на успішний результат і не чекай кращого моменту. До того ж зміна професії дозволяє виправити ситуацію, коли перша професія виявилася промахом. Що раніше ти почнеш, то швидше досягнеш бажаного.
Ліна Костенко: «Світ надзвичайно широкий, має укладисті далі. Від того і перші кроки майже завжди невдалі. Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання. А потім проходять роки, з’являється стримана сила. Поглянеш — а перші кроки вже й пилом давно притрусило. І смішно тобі, й сердито, і ти забуваєш часто: для того, щоб добре ходити, раз десять треба упасти…».
І часто пишуть, що кожен новий шлях – це наше нове «вперше», але, мабуть, вислів не дуже вірний, бо отримано уже перший досвід, і у будь-якому випадку був і в житті ефект першого розбитого вікна з втручанням (чи невтручанням).
Залишилося згадати про дуже визначну річ – другий бій на війні (у відомої поетеси Юлії Друніної є дуже короткий страшний вірш: «Один лиш раз стикались в рукопашній. Раз наяву і тисячу вві сні. Говорить хтось, що на війні не страшно. Нічого він не тямить у війні»).
Епілогу у цій публікації не буде, оскільки неприкрита її мета – просто замислитись над речами та явищами, що відбуваються або відбудуться вдруге. Спитаєте – навіщо? А другого життя не буде.
