Рік тому, після багатьох місяців важких боїв, українські воїни звільнили всю правобережну Херсонщину і власне обласний центр. Звільнення Херсона стало найяскравішою подією осені 2022 року, яка залишиться у спогадах тих, хто чекав в окупації, бився за кожен метр херсонської землі та всіх, для кого місто є рідним.
У річницю звільнення Херсона ми вирішили разом з вами і нашими друзями та колегами згадати цю подію, але подивитися на неї очима тих, хто звільняв і чекав звільнення.
Ілля
Ілля Зелінський, хоч і мешканець Миколаєва, для Херсона людина не чужа. Сюди він приїздив на футбол, де вболівав за ФК “Миколаїв”, тут він допомагав місцевим патріотам не дати підняти голову проросійським силам, а потім боровся за справедливість для Каті Гандзюк.
Минулого року він із друзями звільняв наше місто.
“Про те, що ворог відступив ми дізнались, просуваючись територіями, що ще вчора були нам не підконтрольні, тобто це не була новина з інтернету, після якої ми такі «о ну ок рушили в центр за фотками», – згадує командир зведеного підрозділу Бузький Гард Ілля Зелінський.
Хлопці всі девʼять місяців билися на херсонському напрямку і як ніхто знають, наскільки складною була битва за Херсон.
Ілля Зелінський 9 листопада 2022 року
“Завершальний етап цієї задачі розпочався для нас 8 листопада і закінчився 12 листопада виходом на новий рубіж та переходом в оборону. Звичайно командир РТГ (ротно-тактична група, – МОСТ), в якій ми були, кожен день після завершального переходу в атаку інформував нас по присутності противника. 8-го він ще був на передньому краї”, – згадує Ілля.
Він також розповів, що їхнє просування на Херсон відбувалося добре відомі бойовими порядками противника, здебільшого це не були населені пункти.
Першим селом, куди увійшли бійці Бузького Гарду був Барвінок у Чорнобаївській громаді. Це село знаходиться фактично на межі із Миколаївською областю.
Фото з архіву Іллі Зелінського
“Там було може зо два мешканці, які не розуміли, що відбувалось і що відбувається зараз, адже противник забороняв виходити з будинку, дивитись у вікна”, – пояснює Ілля.
Він також додає, що в цьому селі була велика концентрація вогневих засобів. Фактично це невеличке село довгий час було передовою і зараз майже не існує як місце проживання людей.
“Далі був Крутий Яр та Музиківка, де люди нас дуже щиро зустрічали. Це було дуже зворушливо, адже кожна родина – це власна історія окупації, страх, допити, невизначеність, тож так багато в кого з хлопців на очах були сльози, навіть в іноземця, який з нами брав участь у боях за звільнення правого берега. Люди відкопували українські прапори, всі намагались нас нагодувати або розмістити в себе, по шлях ми проходили «на нозі». Херсон ми обходили крізь Молодіжне, Наддніпрянське та Антонівку (йшла передова розвідгрупа). У Херсон ми потрапили разом з комбатом, який з початком заключної фази йшов з розвідгрупою”, – каже Ілля Зелінський.
Ілля Зелінський у звільненому Херсоні. 14.11.2022 pic.twitter.com/1TyeOZCjNa
— МОСТ ХЕРСОН (@most_ks_ua) November 10, 2023
І додає, що був здивований атмосферою свята на вулиці.
“Я дивувався великій кількості тих людей, яким ми подумки обіцяли обовʼязково повернутись, бачивши масштабні акції спротиву в перші дні окупації. Це безумовно одні з найемоційніших пережитих днів”, – згадує він.
Маргарита
До повномасштабного вторгнення працювала в одному з херсонських медіа, але з початку окупації Херсона змушена була взяти паузу майже на рік. З травня 2023 року Маргарита працює редакторкою стрічки новин МОСТа.
Ми попросили її описати останні 48 годин перед тим, як на площу Свободи повернувся український прапор.
«Останні 48 годин окупації я пам’ятаю надзвичайно добре. Особисто в мене відчуття, що ось-ось щось відбудеться з’явилось саме 9 листопада.
Тоді в місті вже декілька днів не було світла та води, а зв’язок працював дуже погано.
Саме тоді, я, намагаючись знайти мобільний інтернет, який працював у єдиному місці квартири, прочитала новину про смерть Кирила Стремоусова. Це було близько 15:30. Ще через годину-дві почала з’являтися інформація, що у Снігурівці підняли український прапор. Це була остання новина, яку я прочитала перебуваючи вдома. ісля цього доступ до інтернету зник.
Наступного дня я почала шукати зв’язок, аби дізнатися, що відбувається в області, адже, перебуваючи в окупації, бути в інформаційному вакуумі дуже страшно. Хоч тоді в мережі і було дуже багато дезінформації, я відчувала потребу дізнатися будь-які новини.
Чи не єдиним місцем (про яке я знала), де можна було піймати зв’язок була набережна біля парку Слави.
Прямуючи туди, я помітила, що в місті немає машин російських військових. Було таке відчуття, що херсонці залишились на самоті.
Коли все ж таки вдалося знайти інтернет, я дізналась про те, що росіяни оголосили про відведення військ з правобережжя області. Тоді ці новини не сприймалися надто радісно, адже українські джерела попереджали, що це може бути підступним планом, аби заманити ЗСУ в місто.
Загалом, кількість інформації, яка тоді публікувалась у телеграм-каналах просто зашкалювала, а в умовах, коли тобі треба з поганим інтернетом та обмеженим зарядом телефону дізнатися хоча б щось, немає часу аналізувати публікації та вмикати критичне мислення.
Пам’ятаю, як тоді один з популярних херсонських телеграм-каналів писав, що росіяни замінували в Херсоні водоканал, підстанції та навіть під’їзди будинків… Таке враження, що це робилось, аби ще більше посіяти страх та паніку серед людей.
А на фоні відсутності світла, води та зв’язку такі новини породжували додатковий стрес.
Пам’ятаю, що в ці дні було досить мало вибухів, звуки яких доносились з області, проте так було до 22:30 10 листопада.
Ніч перед деокупацією була дуже гучною. Думаю, що більшість херсонців тоді ще не знали, що до звільнення залишились лічені години.
Ранок 11 листопада був туманним та тихим.
Близько 10-ї, знайшовши інтернет, я дізналася, що ЗСУ звільнили Киселівку, Станіслав, Чорнобаївку та Білозерку.
Тоді в мережі почали публікувати фото карт, на яких позначались звільнені території.
Після цього з’явилось приємне хвилювання та думки, що Херсон скоро буде вільний. Проте до офіційних заяв всі розуміли, що радіти ще зарано, адже через величезний потік новин, поганий зв’язок та дезінформацію, з якою постійно стикалися херсонці, навіть до добрих новин було скептичне ставлення.
Ще через декілька годин у Таврійському мікрорайоні з’явився автомобіль з українським прапором, тоді це здалось чиєюсь провокацією. Зараз я розумію, що люди настільки були залякані та втомлені російською пропагандою, що навіть український прапор сприймався як провокація. Але я вирішила їхати в центр міста, адже розуміла, що щось відбувається.
Прямуючи до площі Свободи, мені вже стало остаточно зрозуміло, що Херсон звільнено.
На вулицях почали з’являтися люди, які виносили драбини, аби зривати російські банери «Россия здесь навсегда». Херсонці, закутані в українські прапори, почали йти до центру міста.
Вулиці наповнювалися людьми та жовто-блакитними кольорами.
Близько 15:00 11 листопада я побачила, як над будівлею Херсонської міської ради підняли прапор України.
І вже не було жодних сумнівів, що після дев’яти місяців російської окупації Херсон звільнено».
Павло
Боєць 59-ої бригади імені Якова Гандзюка Павло Петриченко – наш старовинний друг. На початку вторгнення він працював у волонтерському штабі Сергія Притули, а пізніше доєднався до ЗСУ та воював на херсонському напрямку.
Він розповів нам свою історію останніх днів звільнення Херсона.
“Ми були щасливі, але – насторожені. Для людей же це було справжнє свято – День міста”, – згадує молодший сержант, командир відділення БПЛА у 59 ОМБр Павло Петриченко, який брав участь у боях за визволення Херсона та який одним із перших зайшов до звільненого обласного центру.
Саме словами про День міста Павло зустрів кореспондента МОСТа на площі Свободи 13 листопада 2022 року.
Архівний @vkrainets pic.twitter.com/DiIq2xCxrA
— МОСТ ХЕРСОН (@most_ks_ua) November 10, 2023
Те, що росіяни відступили Павло, за його власними словами, зрозумів за день до 11 листопада – дати, яку офіційно вважають днем визволення Херсона.
“Ми тоді якраз виїжджали на позицію – на стику Миколаївської та Херсонської областей – і потрапили під обстріл “Град”ом. Саме в той момент ми зрозуміли, що це був обстріл-прикриття. Росіяни залишили свою артилерію, аби прикрити відхід їхніх військ”,- згадує Петриченко.
“Відтягнувшись”, Павло разом із побратимами повернулись замінити пошкоджене обладнання та доповісти на штаб.
“Хлопці, кажемо, треба їхать працювать, бо є інформація, що п…ри пішли. Ми вернулись на позицію – і вже по передньому краю стало зрозуміло, що росіян там немає. В окопах були тільки муляжі та опудала – те, що створювало ефект присутності їхніх солдат”, – розповідає наш співрозмовник.
Однак йти за росіянами було неможливо, додає Павло, бо все було заміновано.
Полетівши дроном, хлопці застали останню ворожу колону-прикриття. Там, згадує Петриченко, було до 5-ти танків та кілька БМП.
“Ми коригували по ній 777 (британсько-американська причіпна гаубиця зі стволом калібру 155 міліметрів, – МОСТ), з Ескалібура стріляли – намагались ще нап….ть їх наостанок. Росіяни бігали, суєтились – там була відкрита місцевість, все добре видно було. То трохи ми їх там приклепали, після чого стало остаточно зрозуміли, що росіяни пішли”, – каже Павло.
Найпершими у Херсон зайшли ССО – ЗСУ рухались вперед по посадках і населених пунктах.
11 листопада, згадує Петриченко, стало для людей чимось схожим на День міста.
Хлопці привезли з собою старлінк – аби дати людям трохи зв’язку та інтернету.
“Не всі усвідомили ще, що відбувається – підходили питали, чи росіяни повністю пішли з міста, чи ми контролюємо все місто, – ділиться Павло, втім, додаючи, що якісь такі подібні думки були і в них. – Може вони на березі якусь частину своїх залишили, може тут є ще якісь диверсійні групи, переодягнені в цивільне. Ми були щасливі, але трохи насторожені”.
Але вже наступного дня стало остаточно зрозуміло, що Херсон – звільнено.
Сергій Нікітенко, , Єва Василевська
