Авторка: Ірина Уварова.
Про повчальний випадок в офісі обласного медіа – одна кімната на півтора десятка співробітників: зліва «молодняк», справа – народ більш бальзаківського віку, розділених умовно-фанерними перегородками, розповіла свого часу молода колега. Вирішила вона навести лад на робочому місці – у скриньці під комп’ютером накопичилася купа паперів. За їх сортуванням: купа на колінах, ще більша – на підлозі й застав її шеф. – Оце так, – оцінив 50-річний начальник завзятість дівчини, – пейзаж нагадує картину «Арешт пропагандиста». Ліва сторона поглянула на шефа у повному спантеличенні, права – де ровесники – оцінила гумор. – Ну як тут розраховувати на розуміння? – затужив редактор, – ви про художника Репіна знаєте? А слова «процес 193-х» про щось говорять? Так і пішов до себе вкрай роздратований…
Тож мова піде про старі й нові архетипи – як людські або соціальні типажі, усталені та нові форми поведінки й сприйняття світу. Можете зауважити – ні про що? Нехай навіть і так.
Справа – у перегородках. Не умовно-фанерних, а просторово-часових, і не варто тролити молодь старими архетипами: у кожного покоління – різний простір в частині досвіду. Правда є багато спільного в частині ілюзій. До війни три кити суспільного світосприйняття були «вічнозеленими»: віра у диво «на шару» (усереднюю архетипи), блат і гроші. І запальним дискурсом до епохи майданів (та й деякий час після них) було питання формування громадянського суспільства, єднання, національної ідеї. Війна розставила крапки над усіма «і», з’єднала покоління міцним ланцюгом спротиву рашизму, створила архетипи, що зрозумілі й малому, і старому. Вони безперечно стануть історичним надбанням, на кшталт напрямку руського корабля, бавовни, доброго вечора, ми з України та ще багато чого.
Інша картина спостерігається у тиловому майже мирному житті, де з хибними уявами та старими архетипами ще треба працювати. Знайомий лікар недавно розказав: прийшли до нього старі приятелі з проблемою – онуці нашкодили «неправильні» ескулапи: елементарний висип перетворили у стійку алергію «на усе». Далі виявилося, що для боротьби з прищами дуже-дуже треба віднайти «гарного старого, бажано єврейського лікаря». Краще у платній клініці. Краще у Києві. Знайдений таки по довгому ланцюгу блату лікар «на щастя, багато взяв, але чогось не допомогло лікування. Може, треба за кордон?». Знайомий мовчки написав адресу міської лікарні, прізвище молодої лікарки, яка нещодавно пройшла практику у Швейцарській клініці. Телефонна подяка за вилікувані прищі звучала так: «Ти знаєш, все пройшло майже миттєво, при тому з медикаментами за «три копійки». Буває ж таке чудо?».
Ще один хибний архетип – «перелякані дівчата» має два протилежних прояви у поведінці. Обидва мають досить широке розповсюдження: перший – це перелякані віктимні особи, що самі чіпляються до дурних компаній, а потім «мають те, що мають» (так звані потенційні жертви, про яких кажуть «самі напросилися»). Інший архетип «переляканих» трохи складніший. Днями чекала маршрутку і вимушено підслухала розмову молодих дівчат. «Сутеніло, ставало страшно, автобуса не було. І тут під’їжджає чолов’яга на Жигулях і пропонує підвезти нас прямо на БАМ. – Навіть порадив при цьому зателефонувати батькам, щоб заспокоїти. Але ми не такі! Весь час, поки їхали, вперто допитувалися, чи не замислив водій чогось підозрілого. Він, приїхавши на БАМ, роздратовано сказав нам: «Ідіть ви, дівчата подалі куди, як ви мені насточортіли дорогою. Просто підвіз, гадав, роблю добру справу…». Я про себе посміялася, а потім подумала, що ми сприймаємо як диво просто добро, навіть найменше, скрізь шукаємо підозріле, бо…життя таке.
Є у кожному дворі багатоповерхівок досить продвинутий архетип постійних борців за правду за будь-яку ціну. Вони судяться с ЖЕКами, ЦНАПами, власними чоловіками (дружинами), банками, сусідами та навіть церквами. Одна з таких у нашому дворі нещодавно висловила загрозу настоятелю сусіднього храму (дійде до його керівництва, але доб’ється правди!) за «неправильну» гуманітарну допомогу: людям у віці 70 плюс, надається більше ніж тим, кому 50 плюс. Настоятель прикрив гуманітарну програму загалом. На щастя, сказав – тимчасово… Іноді такі борці бувають корисними, але за спостереженнями оточення, частіше шкідливими. Наша «борчиня» дуже хизувалася зимою, що добилася «на вищому рівні» відключення від світла під час блекауту і сусіднього кварталу, де його складно було вимикати. «Щоби – як у всіх!». Знайомий типаж?
Ось іще один. «Приходжу до начальства житлової контори, прошу комісію – трубу почистити. А там, молодий такий, цікавиться: так вам комісію чи трубу? – Комісію, звичайно! Прийшов він зі слюсарем у вигляді комісії, і допоки я висловлював претензії, слюсар взяв і все полагодив. – На що ще будете скаржитися? – Так комісії ж не було…
З’явився цікавий архетип вірянського виду. Справжніх приводів до скарг немало, у конторах, буває, доводять до сказу. Знайома жіночка тут навчилася використовувати власну методу – свій архетип поведінки: накричала на неї дама в конторі, а жіночка їй у відповідь: дякую, спасибі. Нам, вірянам, дуже корисні випробування смирення. І було якось, що чиновниця зателефонувала потім сама, доповіла, що питання вирішене, але поцікавилась обережно, чи не наврочила вона своєю поведінкою господньої кари.
Відома в Україні дослідниця архетипів Катерина Хомутинська, вважає, що в нас є проблема з самоусвідомленням. Ми (суспільство) користуємось чужими пояснювальними схемами щодо нас, нашого характеру, його опису та аналізу. Це хибний підхід. Окрім того, чужі символічні системи повністю ігнорують нашу дійсність та локальні особливості. Є неписані правила, які наче і не проговорюються, але психіка їх “зчитує” з нашого оточення. Суспільство пропонує певну життєву стратегію — ти можеш жити за схемою та отримувати очікувані результати, але це може суперечити твоїм власним бажанням, або вийти з цього кола, і жити відповідно власного бачення. Але тобі доведеться подолати доволі сильні несвідомі установки.
Суспільство однаково сильно тисне на чоловіків та жінок, просто предмет тиску різний. Від жінок вимагається служіння соціуму, сім’ї, продовження роду, вона постійно відчуває, що не має права обирати свій спосіб життя, вона не належить собі, але належить іншим. Вона має підкоритись, стати жертвою обставин, погодитись з тим, що їй дали інші. Вихід із цього кола можливий лише у другій половині життя, умовно, коли діти виросли. І навіть тоді, їй будуть нагадувати про онуків. Саме тому жінкам важко починати діяти, бо все життя її привчали відмовлятись від власних бажань і вона не вміє їх втілювати самостійно. Оточення жінки постійно вказує, чого вона має хотіти та “забезпечує” її цим.
Від чоловіків же вимагається розуміння цілей свого життя ледь не з пелюшок, а якщо він сам не визначився, йому тут же вкажуть його цілі. Коли чоловік виходить з цього кола, він починає відчувати, чого саме він хоче, його починає тягнути до сім’ї, дітей, країни.
Українське суспільство добре зберігає пам’ять про виживальницькі схеми за будь-яких умов. Ми несемо в собі не лише пам’ять про травми та поразки, але й про перемоги та способи вижити навіть там, де інші вже б здались. Саме різноманітність наших архетипів і дозволяє нам відроджувати себе знову і знову: войовничі, сильні, впевнені у своїй правоті, безстрашні та готові йти до кінця.
А ви кажете – ні про що?
