Авторка: Ірина Уварова.
Від випадкового здивування до серйозних роздумів – один крок. Обрати темою авторської колонки розмову про батоги та пряники – як методу мотивації не лише до праці, а й до певного способу життя, спонукало дивне та неочікуване оголошення в рекламі у соцмережах. «Продається Дошка пошани – недорого». На щастя, виявилося, що мова йшла про конструкцію бігборда, а не право бути десь «повішеним»…
Так от, говорячи про пряники, еволюція дошок пошани відбувається не просто цікаво, а стає певним виміром гідності і якраз не «совковим». Педалюю тему, бо навіть, якщо залізти в українську Вікіпедію, знайдемо наступне: «Дошка пошани — агітаційно-пропагандистський винахід радянської цивілізації, що являв собою стенд з іменами і світлинами передовиків виробництва, який, зазвичай, розташовували біля прохідної або у вестибюлі підприємства.
Своєю метою дошка пошани мала підвищення продуктивності виробництва, заохочення. У перші роки радянської влади називалася червоною дошкою, при цьому на противагу їй існувала чорна дошка (надалі — дошка ганьби), на яку заносилися п’яниці, прогульники та ледарі.
Дошка пошани передбачалася «Правилами внутрішнього трудового розпорядку», що регламентували трудовий розпорядок у радянських установах, підприємствах і організаціях. Крім того, існували міські, районні, обласні, крайові та республіканські дошки пошани»… Вікіпедична оцінка дошок пошани (станом на 2020-й рік) має беззаперечно негативний характер…
А чи так воно насправді? Виявляється, дошки пошани не є суто совковим винаходом. Споконвіку вони існували на потужних брендових компаніях за кордоном і на відміну від радянських дошок, японські галереї портретів передовиків капіталістичної праці були і є визначними пунктами екскурсій для родичів працівників та гостей фірми. На підприємстві концерну Тойота в Нагої у кожному цеху є дошки пошани із зазначенням успіхів, наприклад, втілення винаходів.
На рівні Японії існує визнаний культ праці, культ професійної майстерності, створений ще в роки японського економічного дива. Поняття «трудова слава» має у сучасній Японії досить конкретний зміст. Там активно провадяться, галузеві конкурси професійної майстерності, що широко висвітлюються у ЗМІ поруч з сенсаційними матеріалами. Всі знають, хто в країні найкращий кухар, токар, зварювальник, лікар. І з розвитком рекламної справи невпинно зростає попит на переможців «всеяпонських» конкурсів професійної майстерності, бо для престижу фірми важливо мати в її штаті чемпіона країни з профільної спеціальності.
Наприклад, «Ніссан» переманив у «Тойоти» кращого зварювальника в Японії (хоч зварювання кузовів в обох концернах давно вже здійснюють роботи). Тобто за лауреатами золотих медалей у професійних змаганнях закордонні фірми – і не лише в Японії – полюють, як спортивні клуби за титулованими гравцями. За кордоном є спеціалізовані ПТУ, що мають у статуті та переліку завдань всі ознаки шкіл Олімпійського резерву. В таких же ПТУ підвищують кваліфікацію молоді робітники.
У США розроблені рекомендації мотиваційної та рекламної діяльності компаній, де є такі положення: «Дошка пошани – традиційна і електронна. Використання цього ресурсу переслідує дві мети: інформування та підтримка корпоративної культури. Причому як для співробітників власної компанії (внутрішньокорпоративний PR), так і відвідувачів (елемент зовнішнього піару). Як показує досвід, самі державні службовці нерідко користуються інформацією для відвідувачів, а відвідувачі, своєю чергою, з цікавістю знайомляться з внутрішньою інформацією. Найкращий приклад такої інформації – «Дошка пошани».
Ще в 70-х роках XX ст. Едвард Дісі з Рочестерського університету США в серії експериментів показав, що прихильність до справи виховується лише створенням умов, які породжують внутрішні мотиви. Він виявив, що дійсна відданість справі залежить від переконаності в безперечній важливості своєї справи. Слідуючи цим положенням, зразкові компанії США цілеспрямовано створюють умови для посилення трудової активності і підвищення зацікавленості персоналу в результативності трудової діяльності, відкривають у властивих роботі цінностях джерело внутрішньої мотивації для своїх працівників. Посилення трудової мотивації в американських компаніях базується як на фінансових, так і на нефінансових методах винагороди.
Крім того, працівникам надається можливість використання гнучкого графіка робочого часу, а також “банку неробочих днів”. Матеріальні нефінансові винагороди: подарунки співробітникам з нагоди свят, днів народження або як символ важливості працівника для служби; оплата медичної страховки; позики за пільговою програмою; знижки на придбання продукції компанії; квитки в театр і т. п.
Є і так звані “Виплати – вдячності”. До цього типу винагород відносять усну похвалу, компліменти співробітникам. У багатьох компаній є свої нагрудні знаки та інші відзнаки та заохочення. На одному з підприємств у Нью-Йорку вивішена значних розмірів дошка пошани, де висвітлюються прізвища співробітників, які показали добрі результати в роботі. Дошки пошани висять у приймальних головних контор багатьох компаній і фірм. Системи визнання заслуг передбачають і такі форми заохочення, як публікація в бюлетені фірми статті про досягнення групи (бригади) з фотографією всіх її членів.
За кордоном менеджери у переважній більшості вважають що у конкурентній боротьбі XXI ст. переможе той, хто повніше розкриє творчий потенціал колективу або людини. Тому ставка на людський фактор визнається далекоглядною та повчальною.
Завершуючи розмову про закордонний досвід дошок пошани, зазначу, що і в навчальних закладах всіх рівнів в Європі та США широко розповсюджений метод заохочення учнів, викладачів, кращих батьків старовинним способом формування яскравих стендів з портретами.
Наприклад, в ліцеях Франції панує строга дисципліна, що підтримується ретельно розробленою системою заохочень і покарань учнів. Кращі ліцеїсти нагороджуються преміями чи заносяться на дошку пошани.
Повернемося до наших дошок пошани. Не дивлячись на заперечення цього досвіду у вікіпедії з посиланням на його совковість, стенди пошани, великі галереї з відзначенням працьовитих людей є у нас скрізь: на підприємствах, що поважають себе і людей, у закладах освіти, охорони здоров’я, в штабах силових структур, у податкових інспекціях (кращі платники).
Іноді наші дошки пошани мають дуже значущі назви, зокрема такі: «Вдячність повинна жити і дихати», «Трудовий вимір гідності».
Про одну з них на Дніпропетровщині так написали місцеві журналісти: «Біля входу до головної контори агрофірми, що в селі Володимирівка, увагу привертає Дошка пошани. На ній з три десятки кольорових фотокарток невтомних і працьовитих, ким пишається «П’ятихатська», кого мають за приклад у колективах. І раптом око вихоплює в цій урочистій єдності 3-4 білі плями. Підписи залишились, а самі знімки заклеєні аркушами паперу з написом «не виправдав довіри».
На одному з металургійних підприємств нашої області у 2020 році пропонувалося портретами кращих працівників розмалювати мурали на стінах виробничих корпусів. Не знаю, чи було це здійснено, але на пам’ять портрети кращих спеціалістів роздавалися їм не у паперовому вигляді, а різьбленням на металевій накладці дерев’яної плитки…
Не можна обійти наразі тему портретних галерей наших військових. Вони є живим продовженням традицій шанування наших найкращих людей. Це дуже окрема і дуже серйозна тема, особливо, коли бачиш у соцмережах фото чи відео малої дитини, яка обіймає портрет загиблого татка. Не менш виразними та важливими у масштабах нашої історії стануть і фото живих побратимів, які стоять на колінах перед портретами героїв…
Життя та вигляд дошок пошани, мабуть, дуже різні в залежності від людей, які їх створюють. У нас уже видно, що вони – більше ніж нематеріальний «пряник», а набувають досі не випробуваного значення часточки серця певної спільноти. А у відношенні до галерей героїв, – то і всієї України.
Навіть заводські дошки пошани нині виглядають і оцінюються дещо інакше – люди працюють на Перемогу, і тому їх внесок заслуговує особливої шани та вдячності. Тут не треба зазирати у далеке майбутнє, щоб спрогнозувати подальше життя дошок пошани. Їх існування – це певний діалог з епохою.
У пісні Тараса Петриненка «Україна» є такі рядки: «Про те, що варте наше діло, то скажуть люди, скаже час». Так от, одна з дошок пошани називається «Успіхи, гідні нашого часу». Це надовго. Це має право на життя.
