Авторка: Ірина Уварова.
На випускному іспиті з української літератури моїй однокласниці випало прочитати вірш Павла Тичини «І рости, і діяти…». На другому куплеті, мабуть, від хвилювання, Наталку мою заціпило: «Вправо глянеш – там димлять заводи, вліво глянеш – там димлять заводи, прямо глянеш – там димлять заводи». Вчителька терпляче вивела однокласницю на вірний шлях, підказавши рядок: «Вліво глянеш – ниви і поля». А потім сумно зазначила: якщо про наше місто, то, мабуть, вірніше звучить твоє трактування.
Якщо про наше місто, то досить цікавою виглядає спроба дослідити його історію через старі книжки про наші заводи. Їх, таки, багатенько – на щастя, кожен керівник будь-якого заводу у всі часи відрізнявся гострим бажанням видати саме за час його керування свій варіант історії підприємства з власним портретом і вступом. Тут ключовими є не амбітність директорів, а наявність досить різнобарвних книжок, якщо скласти невеличку бібліотеку історичних заводських досліджень.
По-перше, це ціла низка видань про Дніпровський металургійний завод, починаючи з позаминулого віку; по друге, досить цікаві книжки про БКХЗ (нині «Південкокс») М.Судака «Гарячий кокс», три книжки про «ДНІПРОАЗОТ» (найцікавіша – якраз стара – «В степу під Баглієм»), а також історичні нариси про цемзавод, ПХЗ, ТЕЦ та вагонобудівне підприємство. Пік видань прийшовся на 50-70 роки, коли навіть на рівні країни видавалася серія ІФЗ – історія фабрик і заводів.
Хоч багато з тих книжок читані-перечитані свого часу, їх сьогоднішній поверхневий аналіз виявляє неочікувані деталі, свіжий погляд на тлі сьогодення відкриває найголовнішу об’єднувальну рису старих книжок – рух по колу. Навіть не по спіралі. По-друге, досить цікавими є декілька особливостей заводських книжок: видання про наші заводи написані переважно зі щирою любов’ю, насичені цікавою фактологічною інформацією, а деякі нариси мають навіть відтінок гумору (іноді чорнуватого).
Отже: «Вправо глянеш – там димлять заводи». Наївно гадала, що початки всіх старих книжок про заводську історію – майже однакові: обов’язкові заклики партії та уряду, посилання на великі історичні рішення. Ні! Деякі мають подібні абзаци дрібним шрифтом у вступі до книжок, та переважним чином початок опису історії відрізняється стилем, деталями, і, як правило… романтичними.
«В степу під Баглієм» М.Ктітарєв, М.Аронський: «…Було це ранньої весни 1933 року. На станції Баглій вийшли троє ще порівняно молодих людей. Навкруги – скільки сягав зір – широкий привільний степ. Тільки на сході біліли хатинки села. – Ну, що ж, хлопці, – звернувся старший за виглядом до товаришів. – Ось і приїхали. Бачите – це Тритузне. Доведеться чволати по багнюці, бо нам асфальтових доріжок, бач, не підготували. Переночувавши у хатині якогось селянина, геодезисти зі сходом сонця вийшли на роботу, щоб перенести на «натуру» проєкти заводу, розроблені у тиші кабінетів. – Друзі, – сказав старший, – як то кажуть, аби почати, а там воно й піде! Дайте мені он той кілочок!» («В степу під Баглієм»).
У книжці Віктора Кудінова «ДНЕПРОАЗОТ» – «Летопись борьбы и свершений» 2003 року з’являється більше подробиць цього історичного моменту: «Хозяин хаты, приютивший пришельцев, разбудил их с первыми солнечными лучами. За ночь легкий морозец прихватил землю. Идти на будущую площадку строительства Каменского азотно-тукового завода было значительно легче. Поэтически настроенный Николай Жуков попросил товарищей остановиться. Снял с плеча треногу и, картинно прислонившись к ней, неожиданно выдал экспромт: утром ранним в поле чистом, с тяжелыми грузами три туза геодезиста вышли из Тритузного».
Юрий Кузовов «Приднепровский химический завод». «Международная обстановка не допускала промедления с осуществлением Атомного проекта. Поэтому строительство завода велось «силовым» методом: на объекте работали депортированные немцы-переселенцы и заключенные трех исправительно-трудовых лагерей ГУЛага. Строили очень быстро и качественно. Этому способствовало предложенное условие: при выполнении графика ввода сооружений каждый день работы засчитывался за три дня срока заключения. Так что темпы строительства были просто сказочными. Первоочередные объекты и жилье на улице Колеусовской и на Соцгороде построили всего за два года. В 1952 году достроили жилой массив Горплощадки. Всего в строительстве объекта №906 (или как тогда называли – «Объекта Аношкина») было занято 16 тысяч вольнонаемных и заключенных. Управление исправительно-трудовых лагерей и строительства №882, прибывшее с Урала, в дальнейшем было преобразовано в гражданское управление строительства, которое за 50 лет существования построило множество объектов завода и города».
«Урановое производство. Переливы урановой руды из аппаратов разложения шлака (огромные на 70 кубометров) были каким-то бедствием. Вся смена дружно ликвидировала пролившуюся из аппарата урановую пульпу, используя совковые лопаты, ведра, а то и собственные резиновые сапоги, снятые с ног. Сюжет – для фильма ужасов! Но тогда не думали о смертельной радиации, да и знать о ней было не положено. Только спустя много лет, когда бывшая молодежь поседела и перешла в разряд ветеранов, стали известны причины некоторых роковых переливов. Постаревшие аппаратчики сознались, что после бессонных ночей, проведенных на танцевальном пятачке, у них не было никаких сил часами следить за показаниями приборов – глаза слипались. Вместо того, чтобы таращиться на уровнемер, «рационализатор» взбирался на крышку аппарата и укладывался там спать. А в открытый люк свешивал свою голую ногу. Горячая, кислая и радиоактивная урановая пульпа постепенно поднималась, достигала пятки, от такого импульса работяга просыпался и бежал регулировать подачу потока в аппарат. Но бывало, не просыпался – молодой сон крепок… …Урановое производство развивалось. Об экологии в те годы говорили мало. Для сбросных отходов выбирались глубокие овраги на территории завода или за ней. Первым хвостохранилищем, например, был овраг, идущий пониже к Днепру. В овраге постепенно нарастала трясина-плавун. Однажды в 1954 году, накопившись в большом количестве, она прорвала ограждение и селевым потоком хлынула на железнодорожный путь «Правдинской» ветки и крайние хаты села Карнауховка на западной окраине. Аварию ликвидировали ИТР и рабочие. Несколько дней откапывали попавший в селевой плен паровоз с двумя вагонами и близлежащие хаты. Позже, отселенные сельчане вспоминали, что в тот год очень уж хорошо уродили их огороды…».
В.А.Попруга, П.З.Каракаш, В.К.Базарянинов «Вехи столетней истории» (ДМК). «Страна, ставшая на путь капиталистического развития (1890-й год), остро нуждалась в металле… Нелегкой была жизнь заводских тружеников. Днепровское акционерное общество жестоко эксплуатировало их. Правда, квалифицированные рабочие зарабатывали по ценам того времени неплохо, высококвалифицированные – еще больше, но подавляющая масса рабочих получала гроши. Их нищенская зарплата урезалась всяческими штрафами и поборами под любым предлогом. К примеру: «за вход или выход из завода через не назначенные для сего ворота – 50 копеек штрафа». Были и другие поборы, которые «деликатно» назывались «добровольными пожертвованиями». Поступая на завод, рабочий подписывал специальное обязательство о том, что он будет отчислять ежемесячно из своего заработка определенную сумму на сооружение и содержание церквей».
Н.М.Буланова «Седые берега судьбы» нариси з історії цементного заводу: «Полноводный жемчужно-серый цементный поток восьмой десяток лет струится на берегах Днепра, унося прочь былое, одевая в крепкий панцирь зыбкие силуэты будущего».
Про біг по колу в історичних бувальщинах підприємств Кам’янського свідчать майже одні й ті ж самі описи труднощів різних часів: здороження газу та послуг залізниці (завжди різке та неочікуване), проблеми комунальних платежів та низької зарплатні, невиправдане зростання цін на харчові продукти та промислові товари, про що скаржилися члени трудових колективів, а оскільки майже на кожному підприємстві за радянських часів були свої ЖЕКи та ОРСи, проблеми потрапляли в історію.
А тепер – наведу невеличкий приклад із дослідження директора музею історії Кам’янського Н.Н.Буланової: «У 1908 р. у Варшаві вийшла друком праця «Описание Днепровского завода Южно-Русского Днепровского металлургического общества», підготовлена інженерами, які працювали на тому підприємстві: М. Броніковським, Я. Войцеховським, К. Клюковським і Я. Родкевичем. Надавши опис практично всіх потужностей підприємства, його технічні характеристики, види продукції, автори докладно зупинилися на описі самого заводського селища, яке виникло поруч з селом Кам’янське. Ця праця й на сьогодні залишається дуже важливою для вивчення історії міста, оскільки в ній подано детальний опис Верхньої та Нижньої колоній, більшості споруд різного призначення, збудованих за шістнадцять років після пуску Дніпровського заводу. У цей період також видана низка робіт з історії підприємств чорної металургії, будівельної індустрії та хімії, збудованих у Дніпродзержинську. У працях представлений певний фактологічний матеріал з історії міста, висвітлені постаті технічної інтелігенції та робітників, котрі працювали на підприємствах. Однією з найвідоміших робіт став нарис історії Дніпровського заводу «Огонь Прометея», підготовлений до друку в 1969 р. видавництвом «Промінь», де історія підприємства розглядалася в контексті історії міста. Попри концептуальні помилки, викликані марксистсько-ленінським підходом, наявність неперевіреної інформації, книга стала етапом у формуванні повсякденної історичної свідомості мешканців міста Дніпродзержинська».
А що стосується фінальних абзаців історичних книжок про наші підприємства, то тут вони очікувано однакові.
«ПХЗ впевнено дивиться у майбутнє (1997 рік). Дай Бог щоб наші надії на відродження заводських виробництв здійснилися, і всі ми пишалися своїм підприємством».
«Завтра дніпродзержинські азотники знову вийдуть на роботу, щоби вносити нові трудові рядки у досягнення заводу». («Літопис боротьби і звершень»).
«Партія кличе на нові звершення в ім’я перемоги комунізму».( «В степу під Баглієм»).
«Колектив Дзержинки впевнено дивиться у майбутнє, самовіддано працює над перетворенням у життя завдань перебудови, оголошених М.С.Горбачовим». (ДМК «Вехи столетней истории»).
Історична цінність старих книжок про заводи міста – беззаперечна і чекає своїх дослідників, здатних звести до купи цікаву і корисну інформацію, для створення досить значної глави реального життя міста та багатьох рис його майбутнього.
І тут є сенс повернутися до останніх рядків того ж вірша Павла Тичини:
Ще не втихли в нас у серці болі, –
А в душі вже радість на порі:
І стрункі дівчата, як тополі
Й хлопці, й героїчні матері.
Наша знов оновиться країна,
Наш народ продовжиться в роду.
Ніжками потупцяє дитина
По доріжці, по траві в саду…
