Авторка: Ірина Уварова.
…Мова піде не про такт чи мистецтво дипломатії, а про елементарні речі, що заважають або допомагають нам жити. Пристойність як одна зі складових наших соціальних ритуалів має саме сьогодні неабияке значення, бо всім важко, багатьох дратують дрібниці й доводиться шукати гальма майже на кожному кроці. Пам’ятаю знайомого, який перед вечірками або іншими приводами вживання алкоголю, малював собі на долоні… табуретку. Що це, для чого? Відповідь була красномовною: це ознака «табу», і малюю її, щоб не бовкнути зайвого, чи когось не образити…
У непристойній поведінці – як її розуміють батьки – частіше всього звинувачують безвинну малечу. З одного боку – правильно, коли ж іще навчати людину загальноприйнятим соціальним ритуалам. З іншого – шкода дитячої психіки, здорових щирих емоцій. – Дивись, який дядько товстий! – ділиться подивом дитина у трамваї. І з усіх боків – не можна, яке невиховане! А дядько таки ж товстий і намагається втішити ображену дитину з гумором: я гладкий, зате добрий! Пристойність як соціальний ритуал іноді має…місцевий характер.
Соцмережами періодично з незмінним успіхом блукає оповідка про унікальний діалог мами з маленькою донькою. На прогулянці вулицями міста мама – тут суттєво, що вона – працівниця металургійного підприємства – розповідає дитині про навколишній світ: «Оце горобці, вони цвірінькають. Оце клен, подивись, яке красиве листя, оце песик, він каже «гав». А це паркан металевий…Зі сталевого прута, марки В, сталь вуглецева, нелегована, має домішки марганцю, кремнію та сірки». Якщо без жартів, то ключове слово розуміння вимог пристойності поведінки – почуття міри.
Щоб закрити тему дитячих порушень пристойності, – цього разу навмисних, наведу ще один «транспортний епізод». Навмисно підліток товче ногами переднє сидіння, дістаючи до потилиці нещасного чолов’яги-пасажира. На спокійне зауваження, реагує «ображена» мати: ми виховуємо нашу дитину за новітніми методиками, не забороняючи йому нічого. Так виростає людина з гарантовано високою самооцінкою! – Добре, – погодився чолов’яга. А виходячи, приліпив до лоба мами жувальну гумку: знаєте, мене теж так виховували…
Експерти пишуть, що у всьому світі батьки вчать дітей хорошим манерам, вчать їх виголошувати привітання при зустрічі, навчають ритуалів їжі, залицяння, жалоби, а також вмінню вести розмови на певні теми, підтримуючи необхідний рівень критичності й доброзичливості. Останнім вміння якраз і називають тактом або мистецтвом дипломатії, причому деякі прийоми мають суто місцеве значення, а інші універсальні.
Наприклад, стиль поведінки за столом під час їжі або звичай запитувати про здоров’я дружини може заохочуватися або заборонятися місцевими традиціями. І тут цікаво, що прийнятність цих конкретних взаємодій знаходиться найчастіше у зворотному взаємозв’язку: зазвичай там, де не слідкують за манерами під час їжі, там і не справляються про здоров’я жінок. І навпаки, в місцевостях, де заведено цікавитися здоров’ям жінок, рекомендується витриманий стиль поведінки за столом.
Неохайно надана допомога, яка доходила до дурості, неуважність, безладне і байдуже ставлення, і робота, виконана без душі, схоже, стали чимось само собою зрозумілим. Один з експертів-психологів наводить цікавий приклад щодо пристойності на роботі.
«Ви, читачу, можете здійснити просту перевірку. Ось ви сидите у своєму офісі, у вас в розпорядженні шість клерків. Покликайте будь-кого з них і дайте йому завдання розшукати певну інформацію”. Ви думаєте, що клерк просто спокійно скаже: “Так, сер!” – піде і виконає ваше завдання? Та ніколи в житті! Він підніме на вас свій тьмяний погляд і задасть вам, як мінімум, одне з цих питань: – А хто це? Хіба мене для цього наймали? – Ви маєте на увазі Бісмарка? – А чому б це не доручити Чарлі? А це терміново? А для чого це потрібно?.. Ми мали б захоплюватися тими, хто виконує свою роботу, коли їх бос не стоїть над ними, працює спокійно, не ставлячи ідіотських запитань, без будь-яких прихованих або явних сенсів. Цивілізація – це довгий, повний тривоги пошук подібних людей. Такі люди потрібні в кожному місті, в кожному селі, в кожному офісі, майстерні, крамниці, фабриці. Світу потрібні такі люди. Дуже потрібні».
Мій однокурсник Іван Іваницький, відомий український публіцист поділився нещодавно власними спостереженнями та роздумами на цю тему. У розвитку тема стосується соціальних ритуалів пристойності в частині звернень. Зухвалість, як не дивно, досі в моді. Ба, більше, інколи доходить до абсурду. Сидить у телестудії вчорашня студентка і на всю ефірну аудиторію рече поважному гостю, якому вона за віком в онуки годиться: “Ну, Юрію, а що ви думаєте з приводу…” Чесне слово, гидко слухати, ніякої поваги. А вона повинна бути, бодай, до віку співрозмовника… Треба всі оті “пане”, “пані”, вживати або перед прізвищем чи ім’ям, або перед назвою службової посади співрозмовника. Кому зручніше на ім’я та по батькові – можна й так, головне, нічого не переплутати.
Раніше чи пізніше, а Перемога буде. І після неї буде повернення наших людей з Європи. І скільки їх – не знає ніхто. Але що то мільйони людей – це точно. А це мільйони вражень, історій, доль. Це унікальний досвід проживання в країнах розвинутої демократії, як кажуть, політологи. Отож Україну чекають мільйони порад, як нам ліпше організувати своє життя, з місцевого самоврядування розпочинаючи. І наші біженці не дадуть мені збрехати – демократичний розвиток суспільства можливий лише там, де все називається своїми іменами. І де до своїх громадян всі ставляться з повагою, з малого розпочинаючи – поштивої форми звертання.
І нарешті – про поради. Відібрані вони суб’єктивно, але, на мій погляд, найбільш вагомі.
Український захисник: «Слухай сюди. Хто б ти не був, як би тяжко тобі не було: просто стули писок, стисни зуби й роби те що ти повинен робити, те що вірно. Не жалійся, не скаржся, просто мовчки роби. Не можеш мовчки – лайся і роби.
Пам’ятай одне: завжди може бути гірше. Не дай цьому “гірше” статися, через свою інфантильність, відчай, слабкість чи біль».
Експерт психолог: «Не порівнюйте! Хтось народжує сімох і з захватом годує їх до корінних зубів, 18 років безперервної лактації. А інша з появою малюка втрачає всю радість життя і вже з восьмого поверху стрибнути готова. Деякі все літо зі шлангом і мотикою не розлучаються, 25 соток, і жодної травинки! А для когось город – середньовічне катування. У однієї сусідки будинок – повна чаша, вічно гості, стіл накритий, котлети зліплені, тісто піднялося, холодець наварено. В іншої – навіть чаю немає, кіт з голоду втік, зате захист докторської в середу. Можна не розуміти один одного, ми й не зобов’язані це робити. Водій трамвая ніколи не зрозуміє ту фіфу, що їде в кабріолеті, французький кондитер – вокзальну торговку, чайлдфрі – матір-героїню. Розуміти й не треба. Головне – не порівнювати».
Ще декілька «гальмівних табуреток-табу» на теми моралі з інтернету:
- Якщо вам показують фотографію в телефоні, не перегортайте в сторону, щоб побачити інші кадри.
- Не дивіться відео зі звуком у своєму телефоні в кафе.
- Якщо берете в тимчасове користування речі, повертайте їх у тому ж стані.
- Моргайте аварійкою, якщо хтось пропускає вас вперед на дорозі. Це елементарна ввічливість.
- Не розмовляйте голосно телефоном в громадському транспорті. Ви створюєте дискомфорт для всіх навколишніх.
- Хто лягає спати останнім – гасить світло.
Почуття міри. Як казав герой Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець»: «Все у світі та житті є питанням власної дисципліни». Нічого не нав’язую, але якісь гальма нам всім потрібні. Щоб, як мінімум, не отримати жуйку на лоба…
