Авторка: Ірина Уварова.
Як правильно воювати, лікувати, вчити та грати у футбол – знають буквально усі. Правда, за винятком футболу, маємо на голові безліч дискусій – із залученням громадськості – аякже! – за темами реформування багатьох галузей. І тривають, або пропонуються ці реформи у воєнний час, що підкреслює їх терміновість і значущість. Давайте наразі поміркуємо про освітні особливості сьогодення, причому виключно на батьківському, або виробничому непрофесійно-споживацькому рівні.
Криком душі, звичайно не для преси, завершуються вже років з десять розмови з виробничниками щодо рівня елементарної підготовки молоді. Мова не йде про суто професійну освіту, мається на увазі базовий фундамент, на якому можна було б щось будувати далі. Тут страшенно проситься анекдот з бувальщини. На одному з підприємств міста (ще до війни, зрозуміло) вирішили створити зручний буклет-дороговказ для новачків, хто тільки-но переступив поріг прохідної заводу. Там було все про розташування їдалень, медпунктів, техслужб, профкому, музею тощо. І красива кольорова обкладинка з «промисловим пейзажем», запрошенням на роботу і… загадковим закликом унизу: «Гортай далі!». При нагоді спитала, навіщо ця вказівка, ну, хто може не знати про, скажімо, доцільність гортати, тримаючи в руках книгу або отакий буклет. У відповідь почула: таких уже беремо на роботу, що маємо і ці речі пояснювати.
Ви скажете: ковід, війна, як наслідок – онлайн навчання і всі його «принади», завдяки яким батьки вже переважно мають по три середні освіти, а скільки дитина – хтозна. Але ж ні, все почалося раніше. Років вісім назад до мене у міську газету звернулася студентка ДНУ (практика), чесно запропонувала матеріал для публікації й півтори години доводила на прикладі свого опусу, що вираз «наврядчи» пишеться саме так. Посилалася на такі глибокі фундаментальні дослідження, що майже переконала. Навряд чи від цього «наврядчи» буде велике горе, комп виправить і сам допише текст, якщо потрібно. А реально студентка довела, що у професійний реалізації голова не потрібна, достатньо «компетенції» під’єднати ШІ (штучний інтелект) або гугл.
Гортаємо тему далі. Сусіди, батьки другокласниці, розповідали про останнє батьківське зібрання і здивували – ні, не сумою зборів на штори, а колективним проханням рекомендувати гарного репетитора для молодших класів. Бо за підсумками першого року навчання не всі діти навчилися читати та рахувати до десяти.
…З розмови з учителем математики: а кому сьогодні потрібна таблиця множення напам’ять, ти ще згадай таблиці Брадіса та логарифмічну лінійку. Ректори технічних вишів, як один бідкаються, оцінюючи рівень знань вступників з фізики, відкривають масу підготовчих курсів, бо у школі лише два уроки фізики на тиждень (і ті онлайн). То це вони ще, мабуть, не знають про пропозиції авторів нового шкільного реформування поєднати у шкільній програмі декілька предметів, зокрема фізику, хімію, географію в один. То що ж діти вчать у школах (не спеціалізованих, не суто інтелектуальних класах), якщо треба економити на фізиці та хімії. Вчаться орієнтуватися у житті, підвищенню самооцінки.
А вимогливим батькам або споживачам знань випускників відповідь експертів одна: ви безнадійно відстали від викликів часу, не знаєте, що таке покоління Х або У. Останніх треба страшенно оберігати від таблиці множення, невеселих (без розваг) уроків, та оголошення оцінок. Та все нормально! А якщо майбутній хірург покоління У замість скальпелю буде вимагати гуглу або втручання ШІ, ви встигнете збігти з операційного столу? Втім, до чого тут хірурги, заперечують мені, для поїздок у Польщу на розбір звалищ або фарбування автівок Закон Ома не потрібен…
Заради справедливості зазначу, що є у нових шкільних реформ і позитивні наслідки. У школі – вибачте за потрійну тавтологію, навчилися навчати навчатися. Знаю багато молодих хлопців і дівчат, які постійно і безперервно освоюють нові навички – навіть на війні! Одна з них, випускниця Харківського політеху, науковий інститут якої розбомбила русня, вчиться наразі одночасно на ІТ-курсах, у школі електрогазозварювальників та на інтернет-семінарах психологів.
Дискусійний простір з цього приводу великий до неосяжності. Аби лише прислухалися у профільних відомствах до ВСІХ: дітей, батьків, педагогів, втілюючи реформи зверху. На цю тему є ще один життєвий анекдот. В одній зі столичних шкіл вирішили експериментально втілити елементи кращої (за думкою певних педагогічних експертів) фінської системи середньої освіти. Там, якщо коротко, все просто: вчитель сам або разом з батьками та учнями обирає підручник і тактику викладання, але за підсумком все це має відповідати загальним програмним вимогам курсу, що і перевіряється наприкінці. Головне, що всім зручно, комфортно, навчання йде спокійно й виважено без метушні – тут читаємо, бо рекомендовано, а тут не читаємо, бо «наврядчи» потрібно. І вчитель не пише страшенні стоси звітів, методик тощо, а займається безпосередньо дітьми.
Ну і що, як кажуть, чим експеримент завершився? Стосами паперу, як втілювали, що не пішло і чому, і основне, парадоксальне заперечення: фінський досвід невиправдано звеличує роль рядового вчителя, залишаючи поза контролем багато процесів… Мабуть, контролери вже з покоління У.
Завершу банальною істиною: вчительство, батьківство, учеництво – не втрачені цінності та компетенції, але повага до них стає втраченою традицією. Гортаймо далі..
