Автор: Сергій Гузь.
Атаки на Конституцію України відбуваються не вперше, і трапляються з більшою чи меншою частотою усі роки незалежності держави. Остання атака, що дивним чином припала на недавній День Конституції, містила в собі три аргументи на користь перегляду чинного основного закону. Звинувачення у тому, що нинішня Конституція України є «радянським атавізмом» розібрані й спростовані у попередній публікації. Тож зараз час розглянути інші аргументи, наприклад, що правила гри написані «елітами під себе», або, що потрібен новий суспільний договір, який напише увесь народ.
Що важливіше: права чи владні повноваження?
Але перш ніж розбирати ці аргументи, задайте собі питання: що, власне, для вас особисто значить Конституція України? Що в ній такого, що ми повинні її поважати та дотримуватися?
Найбільш очевидна відповідь – в конституції прописані усі наші основні права (та обов’язки), дотримання яких гарантується кожному цим документам. І якщо хтось вважає свої права порушеними, то може звернутися по їх захист до суду.
Саме цю частину Конституції ми традиційно вважаємо найважливішою, адже тут йдеться про права усіх громадян: і тих, хто наділений владою, і усіх інших, хто змушений підкорятися законам і владі.
Але чому підкорення владі та закону є абсолютним, тоді як наші права часом неможливо захистити навіть у суді (наприклад, право на житло, у тому числі безкоштовне для тих, хто потребує державної підтримки; право на достатній життєвий рівень, на безоплатні медичні послуги в державних та комунальних закладах та інші)?
Пошук відповіді на ці питання призведе нас до висновків, що головний сенс конституції зовсім не в декларації наших прав, а у встановлені легітимності влади. Простіше кажучи, саме конституція визначає, хто в державі має законне право на насильство, щоб усі інші підкорялися встановленим у суспільстві законам.
Легітимність влади – тобто, визнання влади за певними людьми чи інституціями – не таке просте питання, навіть якщо воно прописане в конституції. Адже часто реальне життя важко загнати у якісь норми, у тому числі конституційні.
Криза легітимності
Ось вам кілька прикладів, до яких наслідків може призвести криза легітимності влади. Під час Помаранчевої революції виникла проблема з тим, що робити з виборами президента після того, як результати другого туру визнали фальсифікованими?
Чинне на той момент законодавство передбачало проведення нових президентських виборів, де знову висуваються кандидати, проводиться агітація, голосування, визначення переможця першого туру і так далі. Але така процедура не влаштовувала прихильників Віктора Ющенка, які вже стояли на Майдані в Києві. Не згодні були з законною процедурою і прихильники Віктора Януковича, які вважали, що виграли вибори, а перемогу у них вкрали під надуманими приводами. Адже у разі визнання його винним у фальсифікації виборів, Янукович не мав би права знову висувати свою кандидатуру на повторних виборах.
В листопаді 2004 року криза легітимності влади ледь не призвела до розколу України. Спочатку в Луганську оголосили про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (більш відомої, як ПіСУАР). Потім про самостійність заявили у Харкові, а в Одесі закликали до створення Новоросійського краю.
Тож Верховний Суд України ухвалив несподіване рішення: провести «третій» тур виборів – переголосування. І хоча цей третій тур президентських виборів, не вписувався у законодавче та конституційне поле, насправді дозволяв вирішити бодай частково політичну кризу і вберегти країну від розпаду та громадянської війни (а може і не тільки громадянської).
В результаті непередбаченого ані Конституцією України, ані виборчим законодавством додаткового туру виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Та усі роки його президентства пройшли під тінню сумнівів у достатній легітимності влади. Зрештою, щоб подолати цю ситуацію, Ющенко змушений був призначити Януковича прем’єр-міністром у спробі примирити обидва табори.
У лютому 2014 року чергова криза легітимності влади, викликана втечею вже президента Януковича, призвела до ще більш драматичних подій, що врешті решт завершилися війною з Росією, яка скористалася нашими внутрішніми слабкостями.
У певному сенсі, відновлення легітимності влади – це гарантія стабільності розвитку держави, її внутрішньої політичної згуртованості та незалежності.
Сьогодні мало хто з нас сумнівається у легітимності нинішнього Президента України, Верховної Ради (вже менше через суперечки щодо мандатів окремих депутатів), чи Кабміну. Але порушивши один раз норми законів та конституції, навіть задовго до обрання нинішньої влади, ми певним чином закладаємо шлейф усіх подальших «сумніві у легітимності», знижуємо авторитет влади або ж взагалі ризикуємо впасти у хаотичний конфлікт боротьби за владу між суспільними силами, що мають для цього достатньо ресурсів.
Як укріпити чи відновити легітимність влади?
Цілковите відновлення легітимності влади – ключове завдання повоєнної відбудови України. Але для демократичної країни воно не таке просте, як може здатися.
У більш давні часи королів та царів, легітимність їх влади підтверджувала церква. Людина, що сходила на трон, оголошувалася сувереном – джерелом влади, даної людям самим Богом. Така влада передавалася кровним нащадкам, і якщо якісь закони щодо цього існували, то вони лише підтверджували це право.
Та як ми знаємо, часом траплялися заколоти й на трон сходили інші претенденти на владу. І кожен мусив довести легітимність своїх претензій на вищу владу. Зробити це можна було або довівши своє кровне право, або ж силою зброї. Та остаточне освячення легітимності влади все одно залишалося за церквою.
В сучасному демократичному світі таке неможливо. Хоча б тому, що тепер суверенна влада належить народу. Принаймні це записано в нашій Конституції, як і в конституціях інших країн. Та народ не може керувати країною, бо не існує таких процедур, які б дозволили це робити усім одночасно. Хтось має виконувати й іншу роботу.
Усе це звучить як прописні та зрозумілі істини, однак проблема полягає у тому, що сьогодні набуття легітимності влади відбувається через складні процедури делегування повноважень та вибори.
Здавалося, і тут немає нічого складного. Але щоб вибори вважалися легітимними, вони мають пройти за певною процедурою, на яку погоджується усе суспільство (або ж його абсолютна більшість). Тільки у разі дотримання такої погодженої процедури виборів, наприклад, президента, обраний кандидат буде вважатися легітимним.
Тож цю процедуру має хтось розробити. Хто? Якщо у нас є сумніви в легітимності нинішньої Верховної Ради, то чи визнаємо ми розроблені нею процедури, чи погоджуємося з правилами контролю за виборами, або тим, що кандидатами мають бути лише висуванці від партій і так далі. Чи легітимний склад Центральної або місцевих виборчих комісій?
І такі питання можна ставити практично без кінця. Бо криза, в якій ми перебуваємо, триває настільки довго, що має ознаки системної політичної кризи та кризи довіри до влади.
А ще ж існує проблема з легітимністю різних інституцій і органів влади.
Наприклад, вважається, що влада в Україні ділиться на виконавчу, законодавчу та судову. Тоді яка у цьому розподілі влади роль інституту президента? Адже за конституцією він – голова держави, але не виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет міністрів. Останній формується парламентською коаліцією.
Так само можна поставити питання і щодо ролі та легітимності РНБО чи державних адміністрацій на місцях, які фактично перебрали на себе функції виконавчої, а РНБО ще й судової влади.
Заплутаність чинної системи організації влади, розподілу владних повноважень, постійне і часом хаотичне реформування окремих інституцій чи органів влади, величезна кількість політичних партій, дискредитація одних інституцій на користь інших – усе це постійно підриває легітимність влади.
Але до церкви не звернешся, аби вона освятила владу (хоча один з президентів і намагався провернути такий фокус). Тож один з варіантів вирішення кризи з легітимністю влади й дійсно може бути в укладанні нового суспільного договору – нової конституції.
І тут ми підходимо до ще більших проблем: чи справді нова конституція надасть більше легітимності владі та хто її має написати? А що не менш важливо – що має міститися в новому суспільному договорі? Чи справді усі громадяни зможуть писати конституцію, чи це знову зроблять еліти під себе? Про це – в наступній частині.
Далі буде.
