Публікуємо другу частину щоденника пані Олени, краматорської поетеси, про перший місяць російського вторгнення в Україну. Сьогоднішній матеріал присвячений виїзду з Краматорська і першим дням життя в евакуації. День десятий Вночі поїзд прибув до Києва. Дядечко з нашого купе вийшов на цій станції, стало на одне сидяче місце більше. Діти спали. Темрява огортала, ноги затікали в одному положенні сидячи. У вагоні було дуже спекотно. Хотілося якнайшвидше опинитися на місці. Потяг ішов із запізненням із самого початку. На під'їзді до Львівської області він раптом повернув у зворотний бік та пішов у об'їзд через Рівненську область (імовірно, через загрозу обстрілу – ред.). До часу шляху додалося ще десь години 4-5. Хотілося вити. Нескінченні зупинки на станціях західної України. Назви змінювали одна іншу, всі були незнайомі. У багатьох містах на перонах чергували волонтери. Передавали у вагон пиріжки, булочки, печиво, воду… Люди йшли на допомогу людям, які втікали з-під обстрілу. Люди рятували. А десь нелюди продовжували рівняти із землею міста. Доїхали нарешті. І який же це кайф – прийняти нормально душ, висушити волосся феном! Тяготи дороги до Львова завуалювалися, ми заспокоїлися і зітхнули на повні груди. Новини з дому вселяли новий жах. Обстріл ракетами Кондиціонера (назва одного з районів Краматорська – ред.), зруйновані будинки, постраждалі багатоповерхівки, величезна вирва від снаряда, загиблі… Брат повідомляв, що мій улюблений кіт спить під ванною, боячись гучного звуку. День одинадцятий Сніданок, прогулянка, необхідні покупки. Знайомі дівчатка пропонували поїхати до центру обслуговування отримати гуманітарку, але вирішили почекати – комусь вона була потрібніша. У нас на даний момент була можливість купити собі все необхідне, плюс безкоштовне харчування та безкоштовне проживання давали свої переваги. Утім, за деякий час ці переваги скінчилися. Директорка гуртожитку пройшлася по всіх кімнатах із ВПО і дала термін у два дні, щоб виїхати. На питання «куди?» була відповідь: «Знімайте житло чи виїжджайте за кордон». Але за кордон їхати не хотілося, тому розпочалися судомні пошуки квартири у Львові. Місто було переповнене. Ціни на житло, яке можна було зняти, починалися від 1000 доларів і вище, вище, вище… За що? Чому ви, хто кричав про надання притулку, підняли такі ціни? Ми ж не на відпочинок до вас приїхали, а втекли від війни! Десь тиждень ми микалися по Львову. Було вирішено на цьому етапі роз'єднатися з подругою. Її забирали батьки, а нам із донькою треба було шукати якесь житло. Я була згодна на будь-який варіант. І тут мені допомогла вже інша подруга, яка виїхала ще у лютому і мешкає у селі у Львівській області. Зараз, оглядаючись на всі свої пригоди, які вже трапилися, я вдячна Богові, що він наділив мене найкращими у світі подругами! Так от, пара телефонних дзвінків – і я вже розмовляю з пані Оксаною, яка готова надати будиночок у селі. Без зручностей, але в тиші та на будь-який термін. Домовившись із перевізником на ранок наступного дня, я трохи заспокоїлася. Можна було відпочити. Проте вечірня тривога у Львові відправила нас усіх у підвал. Вже після скасування, знову зібравши свої сумки/рюкзаки – а їх уже побільшало після покупок – ми лягли спати. День двадцятий Село знаходилося за 100 км від самого Львова. Вирішено було їхати машиною з місцевим водієм. О 10-й ранку вже треба було виїжджати. У мирний час я мріяла побувати у Львові, дуже багато вражень та відгуків було від друзів та знайомих. А тепер от, пробувши в цьому місті три дні, я запам'ятала не красу навколо, сонце, доброзичливість… У пам'яті назавжди залишився лише напис на всіх поверхах гуртожитку: «Ми вам дали притулок, подаруйте нам хоча б вашу ламану українську». Але на той момент я навіть не замислювалася над цим. Водій попався чудовий. Півтори години поїздки пройшли у цікавій розмові. З української ми обидва переходили на російську і назад. Заїхавши до села, і почавши пошуки будинку, дочка з цікавістю розглядала будинки, тварин по дорозі, коней. Все було новинкою. Будиночок виявився стареньким, але досить просторим. Дві кімнати та коридорчик, у якому знаходилася газова пічка. Туалет був на вулиці. Вода в колодязі. Ні душа, ні ванної кімнати не було. З благ комфорту – конвекторне опалення. Інтернету також не було. У будинку давно ніхто не жив, але господиня пані Оксана виявилася милою, доброзичливою жінкою, намагалася допомогти в усіх питаннях. Вона разом із сусідами притягли нам подушки, ковдри, постільну білизну, рушники, картоплю, консервацію, випічку, м'ясо… Мені було шалено незручно від такої уваги. Але найбільше я страждала, що розумію прекрасно українську мову, але не можу розібрати половину з того що говорять мені селяни. Залишалося дочекатися, коли ж потеплішає в будинку – і можна було обживатися. Новин із Краматорська не було. День двадцять перший Прокинувшись вранці, я розгублено дивилася на величезну каструлю, в якій треба було зігріти води. Вода була у колодязі. Взявши відра, одягнувши курточку, я пішла «знайомитися» з колодязем. Ну що ж, не одна я така: багато друзів та знайомих роз'їхалися по селах у такі ж умови. В одних трохи краще, в інших трохи гірше. Звір на ім'я криниця підкорився з першого разу. Два відра води, 15 хвилин – і у мене була тепла вода для ранкових процедур. Далі за планом була сільрада. Потрібно було стати на облік – сказали, що повинні внести до бази даних. Сільрада знаходиться в пішій доступності. Підійшовши, я почала чекати старосту села. Це виявився перший негативний досвід спілкування з людиною на заході України, яка оселила в душі перші неприємні відчуття. Побачивши мене, дізнавшись про причину, він навіть не пустив у приміщення, різко висловившись на адресу всіх жителів Сходу України. Завершив промову єхидним питанням: «Ну що, в нас теж, виявляється, люди живуть, чи не так?» Я була в шоці. І це людина на посаді в адміністрації села? Розвернувшись, я пішла додому. Пані Оксана сказала не хвилюватися: вона все влаштує. Вона познайомила мене з «крутою жінкою» – власницею магазину і бару та директоркою місцевого будинку культури. «Крута жінка» пообіцяла відвезти до районного центру до ЦНАПу, де й можна було зареєструватися. Тільки-но я повернулась додому, біля порога вже чекала сусідка, яка забрала нас «на каву». Кава складалася із повноцінного сніданку-обіду. Сусідів цікавило все: розпитували, як у нас живуть, як говорять, чим дихають, що їдять і т. д. і т. п. Люди були дуже хороші, але вони твердо впевнені, що схід України є абсолютними безбожниками, які не вірують у Бога. Переконувати їх у мене не було ані сил, ні бажання, тому я покірно кивала головою на всі їхні розповіді. Вже увечері в двері хтось почав наполегливо стукати. Це виявився молодший брат пані Оксани із громадянською дружиною. Їх цікавило, хто ми такі, чому тут живемо і оскільки живемо, то треба за все платити. Пані Оксана же, коли я запитала скільки коштуватиме оренда будинку, сказала лише те, що намотаємо за комунальними платежами. Щось з'ясовувати абсолютно не було бажання. Знаходячись у глушині, бозна як далеко від цивілізації, мені ще не вистачало, щоби пізно ввечері нас виселили. Я погодилася на всі їхні умови, оплатила оренду на місяць уперед і пішла відпочивати. Вночі було потрапляння до Рівненської області, за 200 км від села. У Краматорську тиша перемішувалась із ревінням сирен. День двадцять другий Будинок нарешті прогрівся, стало тепло та комфортно. За вікном щебетали пташки і навіть не вірилося, що війна руйнує наші будинки, забирає наші життя, руйнує сім'ї та калічить душі. Вранці двері наполегливо хтось смикав. За ці пару днів я вже зрозуміла, що треба закриватися на гачок, тому що селяни заходили не стукаючись і не питаючи — байдуже, чи ти ще лежиш під ковдрою (або без) в одних трусах і не чекаєш на гостей. Відчинивши двері, на порозі побачила ще одного брата пані Оксани. Євген – або як його тут називали Генчик – з усмішкою простягав каструльку повну гарячих вареників із картоплею. «Так і готувати навчуся», – подумала я тоді. До вареників додалося молоко та сухофрукти. На вулиці весна неквапливо вступала у свої права. Дочка познайомилася із сусідською дівчинкою-одноліткою і вони цілий день грали та проводили разом час. Надвечір нас запросили на день народження пані Оксани. Ще два місяці тому я святкувала вдома свою «днюху», і ось тепер потрапивши на сільський день народження сиділа з широко розплющеними очима. Добре хоч не ротом, але й він періодично відкривався для поглинання їжі. Кожен із гостей хотів щось у мене дізнатися. Але настрій і сама загальна атмосфера були дуже позитивні. І якщо перші дні я думала, що мені здалося, то тут побачила наочно: багато хто ходив по килимах у взутті. День народження затягнувся до ночі. Ледве діставшись додому, ми вже без сил лягли спати. Шалено хотілося додому, в милий серцю Краматорськ. День двадцять третій Ранок розпочався з тривоги у Львівській області та обстрілу Львова. Потрібно було все ж-таки зареєструватися, і ми збиралися до найближчого районного містечка, до якого належало село. «Крута тітка» відвезла нас своєю машиною прямо до входу в ЦНАП. Черги практично не було. Переді мною сиділа сім'я, за розмовою – теж із Краматорська. Процедура зайняла хвилин 10. Нас занесли просто в екселівський файл у комп'ютері та сказали чекати, коли відкриють доступ для подальших дій. Пані Оксана вирішила провести екскурсію містечком. Життя у ньому текло звичайним руслом. На тривоги люди не звертали уваги, відкриті магазини, кафе, юрби перехожих. Було помітно, що їхній звичайний режим життя не змінився з приходом війни. Дуже хотілося додому. Відсутність звичних умов почала обтяжувати. Хотілося виїхати якщо не до Краматорська, то хоча б кудись. Містечко районне мені в принципі сподобалось і я вирішила спробувати щастя у пошуку квартири там. Відкривши оголошення, я так само, як і при пошуку житла у Львові, очманіла. 30000 грн за однокімнатну квартиру, оплата мінімум за два місяці та ще обмеження: без тварин, без дітей! Зовсім збожеволіли чи просто намагаються нажитися? Відповіді не було. Грошей таких віддавати не було ні бажання, ні можливості. Знову все поверталося до села. А в Краматорську тремтіли будинки і летіли шибки. Будинок біля СБУ, колишній КЕГІ та довколишні багатоповерхівки. Постраждав і дім брата. Добре, що в його квартирі залишилися цілими вікна. Хотілося кричати від розпачу: «Будьте прокляті усі, хто хоч якось дотичний до цієї війни!». Підсумок Пані Олена повернулася додому 23-го травня. Наразі веде бізнес, допомагає інвалідам, піклується про донечку. І як усі ми, чекає на мир і вірить у ЗСУ. Спілкувалася Анна Старцева Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
