24 березня в Кам’янському на Основній сцені Театру ім. Лесі Українки прем’єрою вистави «Хто я є?» за п’єсою Славоміра Мрожека відбудеться відкриття нового театрального простору «Сцена на сцені». У чому основна ідея театрального простору «Сцена на сцені», та чому ця вистава позиціюється як «театральна провокація» розповів її режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Віктор Васильович Попов.
– Вікторе Васильовичу, чому саме Славомир Мрожек і саме ця п’єса привернули Вашу увагу?
– Насамперед темою та особистістю самого автора. Дякую рідному театру – я нарешті ставлю цю п’єсу, про що мріяв, напевно, років 10, не менше. Повірите, таких глибоких і завжди актуальних п’єс, а вона написана рівно 50 років тому, у світовому репертуарі не так уже й багато. Сьогодні театр повинен так вибудовувати репертуарну політику, щоб найповніше задовольнити запити наших глядачів. Адже погодьтеся, театр це не тільки розважальний заклад, але й те місце, де може відбутися зустріч глядача з самим собою, в тиші та в спонтанному діалозі може народитися відповідь на його особисті, можливо навіть до кінця неусвідомлені питання.
Завдання театру провокувати глядачів бачити більше, ніж показано на сцені, ставити собі питання про людську природу, сенс власного життя. Дуже хочу, щоб це відбувалося на наших виставах. Саме у цьому бачу сенс та призначення сучасного театру.
– П’єса називається «Емігранти», а вистава – «Хто я є?» Чому вирішили змінити назву?
– П’єса «Емігранти» не потребує якоїсь особливої реклами. Протягом 50 років вона досить успішно йде на театральних підмостках різних країн, у тому числі й у нашій країні. Це визнана класика. Але у зв’язку з тим, що Україна зараз переживає не найкращі часи й частина українців змушена була після початку повномасштабного російського вторгнення виїхати за кордон, я вважав, що назва «Емігранти» в такій ситуації може бути невірно сприйнята.
Адже ця п’єса насправді не про емігрантів. Назва «Емігранти» була придумана автором ще у 70-х роках минулого століття. На той час певна частина суспільства в соціалістичній Польщі демонструвала свій «тихий протест» проти тогочасного політичного устрою і всілякими силами намагалася вирватися із «соціалістичного раю» за «залізну завісу». Отже, ідея і тема п’єси спочатку була пов’язана з еміграцією тієї хвилі. Тема нинішньої української еміграції, вона у цій п’єсі, у цій виставі не звучить і ніяк не присутня.
Мені ця п’єса цікава насамперед тим, що дві людини перебуваючи в глибокій кризовій ситуації, у безвиході, на чужині, намагаються знайти вихід, поміняти себе, виявити себе, розлучитися зі звичними масками, поставивши собі чи один одному таке важке і болісне питання: «Хто яти є насправді?». Дія в п’єсі сконцентрована на тому, як ці двоє намагаються вирватися зі своїх «капканів», до яких за збігом обставин вони потрапили. Знайома ситуація? Це історія про те, як людина, потрапляючи у певному віці у ситуацію, з якої здається немає виходу, таки знаходить цей вихід… Або не знаходить. Одним словом, є про що подумати.
– Виходить, що за жанром ця вистава ближча до психологічної драми?
– Ні, це не психологічна драма у чистому вигляді. Це так звана театральна провокація, гра із глядачем навколо сюжету п’єси. У цій історії дуже важливий емоційний стан самого глядача. За задумом простір цієї вистави буде обмеженим. І глядачі, і актори будуть знаходитись на сцені за закритою завісою, тобто, завжди прихована сакральна частина театру віддається обмеженій кількості глядачів. Тому вся гра акторів побудована з урахуванням того, що, крім їх двох, у виставі буде присутній і третій персонаж – глядач. Мені самому цікаво, наскільки наш глядач виявиться «контактним» і буде готовий вступити до цієї театральної гри, яку ми йому запропонуємо.
– Тобто, це якийсь театральний експеримент?
– Це «експеримент», який уже давно пройшов адаптацію у світовому театрі. Просто це та «форма», яка раніше ніколи у нас в театрі до цього не застосовувалася. А тепер ми цю «форму» привносимо до арсеналу використовуваних театральних прийомів.
– А чим ще ця вистава буде цікава глядачам, крім можливості взяти в ній якусь участь як третій персонаж?
– Сподіваюся, що акторською грою. Адже театр – це насамперед гра. Якщо на сцені немає повноцінної акторської гри, то мені нудно. Тому мені й хотілося б, щоб у цій виставі був адреналін акторської гри. Тим більше, що їх, акторів, там лише двоє.
– Коли у спектаклі залучений великий акторський ансамбль, хтось когось може «підстрахувати» у разі якихось помилок. У цій виставі на сцені будуть лише двоє акторів, які гратимуть у безпосередній близькості від глядача. Напевно, це особливо складно – розуміти, що ти не маєш права навіть на маленьку помилку.
– Актор, якщо він сам цього хоче, має право на все. У тому числі й на помилку. Питання в іншому – що він із цим робитиме? Ніхто з нас не застрахований від помилок. І актор теж може помилятися на сцені, але його помилка має стати частиною гри. Потрібно, використовуючи всю свою майстерність та акторський талант, зробити так, щоб глядач нічого не помітив. От і все. Вистава – це не складання іспиту перед глядачем, де все має бути викладено та показано так, як написано у підручнику.
Але в цій виставі актори справді незахищені, вони – «оголені». Між ними та глядачами півтора метра, жодної рампи та завіси. Звісно, це – випробування. Але мені подобається, коли актори готові піти на подібне випробування. І саме тому я зробив ставку на молодих акторів. У цьому випадку це Іван Чебан та Ілля Каріков. Мені подобається, коли актори, осягаючи важкий матеріал, виростають як професіонали. На мій погляд, одне з найперших завдань режисера у театрі – допомагати акторам рости у професійному плані.
Інтерв’ю провів Віталій Бараннік
