ВСТУП
Хтось може сказати: «Всього лише шість», і зітхнути з полегшенням. Хтось може сказати: «Вічна пам’ять» і почати займатися своїми буденними справами. Хтось може сказати: «Як мені набридла ця війна» і піти пити пиво з друзями. Хтось може сказати: «Скільки можна терпіти, треба йти в наступ», і продовжити лаяти політиків у соціальних мережах. Хтось може сказати: «А в 14-му були Зеленопілля, Іловайськ, Савурка, в 15-му — аеропорт і Дебальцеве, а скільки тоді гинуло за місяць, скільки гинуло за один день?» Фаза війни давно перейшла з гарячої до позиційної, однак життя кожного солдата й офіцера, які місять грязюку в окопах нульової лінії, безцінне. Кажуть, що смерть одного солдата — це трагедія, а смерть тисяч — статистика. Жорстоке і цинічне прислів’я, придумане тим, хто ніколи уважно не дивився на світлини кожного, хто віддав своє життя в бою, у підривах і обстрілах, кого не змогли врятувати лікарі, хто ступив у темряву після відчайдушної боротьби з наслідками важких поранень. Автор багато разів листувався і розмовляв телефоном з батьками, братами, сестрами, дружинами і дітьми, у яких від дорогої їм людини залишилися тільки сплетіння гарячкових спогадів і пам’ятник на кладовищі. Для цих людей немає слова «статистика», у кожного своя відкрита рана на серці, і всі ці рани утворюють одну суцільну пелену горя над нашою країною.
Землі байдуже, кого приймати в себе. Землю не цікавлять ані регалії, ані знання, ані соціальний статус, ані кількість нулів на банківському рахунку, у неї немає пам’яті, немає серця, немає душі, які є у тих, хто залишився жити завдяки загиблим захисникам. Але замало мати душу і пам’ять — потрібно вміти ними користуватися.
Шість. Не «всього лише», не «відносно мало», а шість військовослужбовців Української армії назавжди закрили очі, і горе увірвалося в двері шістьох осель. До переліку бойових втрат за всі роки війни у вересні 2021-го додалися ще шість прізвищ.
1. Олексій Валентинович Куленко народився 30.03.1985 року у селі Орлове Новоархангельського району Кіровоградської області. Мешкав у селі Покотилове. Усі його земляки відгукуються про нього тільки з позитивної сторони, люди пишаються, що їхній край подарував країні такого мужнього захисника. Після закінчення 9 класів сільської школи Олексій Валентинович пішов працювати у селі трактористом та механізатором. Рідний брат згадує, що з самого початку Олексій пішов на контракт, хоча сказав родині, що то була строкова, вже потім родина дізналася правду. Завжди веселий та сповнений оптимізмом, впевнений у собі, він випромінював якусь світлу енергію, що помічали усі його друзі та знайомі. 2015 року його було призвано за мобілізацією, служив спочатку у десантних військах, згодом – у морській піхоті. 12.04.2021 року був призваний за контрактом Новоархангельським РТЦК та СП.
Старший солдат, старший стрілець 1-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Загинув 11 вересня близько 18.45 в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області внаслідок смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ. Похований 15 вересня у селі Орлове. У нього залишилися батько, брат та троє дітей.
2. Денис Сергійович Герман (позивний Йожик) народився 29.09.1989 року у Запоріжжі. У сюжеті видання «5 канал» зазначається, що Денис мав вищу освіту, отримав кваліфікацію магістра права у Класичному приватному університеті, а минулого року підписав контракт. Заступник командира військової частини згадує, що чоловік відрізнявся від інших військовослужбовців своєю надмірною добротою до тварин, обожнював своїх маленьких друзів, тому навколо нього завжди бігали коти та собаки. У січні 2020 року Денис Сергійович підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, навідник роти глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону. Загинув 11 вересня близько 03.00 на Приазовському напрямку внаслідок смертельних осколкових поранень, що дістав під артилерійського обстрілу позицій ЗСУ російськими військами. Попрощалися із загиблим розвідником 14 вересня у Запоріжжі. У нього залишилися батьки та сестра.
3. Артур Володимирович Голуб народився 13.04.1994 року у місті Малин Коростенського району Житомирської області. Навчався у Київському Національному університеті біоресурсів і природокористування, а минулого року підписав контракт із ВМС ЗС України.
Матрос, навідник 503-го окремого батальйону морської піхоти. Загинув 12 вересня на околицях селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у військову вантажівку Збройних Сил України. Похований 14 вересня у Малині. У нього залишилися хвора мати та дитина.
4. Дем’ян Петрович Данилів народився 12.08.1997 року у селі Рудники Стрийського району Львівської області у багатодітній родині. У чотирирічному віці хлопець втратив батька, мати самотужки вимушена була займатися вихованням шістьох дітей. Проте Дем’ян не ступив на хибну стежинку у житті, після школи відслужив строкову, а потім одразу ж підписав контракт, щоб хоч якось допомагати родині. Призваний за контрактом 19.08.2016 року Миколаївським РВК Львівської області. Паралельно із службою у лавах ЗСУ він вступив на заочну форму навчання до Дрогобицького державного педагогічного університету, де навчався на історичному факультеті. Починаючи з 13 вересня цього року він залишиться студентом другого курсу назавжди.
Старший солдат, навідник 1-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Загинув 13 вересня близько 23.10 в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення голови під час обстрілу позицій ЗСУ російськими військами зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів. Поховали Дем’яна Даниліва 18 вересня у рідному селі. У нього залишилися мати, троє братів та дві сестри.
5. Віктор Михайлович Молостов народився 13.12.1971 року у місті Похвістневе Самарської області (РФ). З 1987 року мешкав у селі Новоолександрівка Красноградського району Харківської області. З 1979 по 1987 роки Віктор Михайлович навчався у середній школі з виробничим навчанням сільського поселення Шапшинське Харовського району Вологодської області, після чого разом із родиною переїхав до України. Рік провчившись у Сахновищенському ремонтно-транспортному підприємстві на тракториста, він записався до автошколи, де провчився ще один рік, закінчивши її у 1989 році. Після закінчення призвався на строкову службу, яку він проходив до 1991-го. Ну а потім життя чоловіка проходило за роботою трактористом у Новоолександрівці, та й не тільки трактористом: будь-яка сільськогосподарська техніка не лякала його. Він одружився, в нього з’явилися син та донька, але потім прийшла війна. У березні 2015 року його було призвано за мобілізацією, і він відслужив рівно рік. Потім ще неодноразово підписував контракти: 2018, 2020 роки. 15.03.2021 Віктор Михайлович знову пішов на контракт, з якого вже живим додому не повернеться.
Старший солдат, командир бойової машини – командир відділення 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади. Загинув 26 вересня о 14.15 в районі внаслідок смертельного осколкового поранення в область серця, що зазнав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої. Похований 29 вересня у Новоолександрівці. У нього залишилися дружина та двоє дітей.
6. Олексій Володимирович Стрижак народився у 1982 році. Мешкав у місті Зеленодольськ Дніпропетровської області. Працював електромонтером у компанії ДТЕК на Криворізькій ТЕС, а з 2015 року чоловік перебував у лавах Збройних Сил України.
Молодший сержант, з 2017 року бойовий медик 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Загинув 30 вересня в районі села Кам’янка Донецької області внаслідок смертельних осколкових поранень, що дістав під час артилерійського обстрілу позицій ЗСУ. Поховання заплановане на 2 жовтня у Зеленодольську.
7. Валентин Валерійович Чепурний займає у переліку втрат особливу сходинку через обставини своєї загибелі.
Його життя обірвалося наступного дня після того, як він звільнився з лав Збройних Сил України. Тож формально на момент загибелі Чепурний вже не був військовослужбовцем ЗСУ. Цей 34-річний мешканець смт. Високопілля Бериславського району Херсонської області віддав службі в армії шість років і загинув на передовій у перший день своєї демобілізації. Журналіст та кореспондент видання Цензор.НЕТ Валерія Бурлакова своєму матеріалі так описує Валентина Чепурного та ситуацію з його загибеллю.
«…12 вересня на західній околиці селища Кримського, що на Луганщині, під час артилерійського обстрілу несумісні з життям поранення дістав 34-річний Валентин Чепурний. За словами керівництва підрозділу, воював Чепурний з 2015 року… Однак за день до своєї загибелі зі Збройних Сил України вже звільнився та планував нарешті повертатися додому, у Херсонську область. Тобто, фактично він загинув вже як цивільний — тому інформації про загибель воїна навіть не було у зведеннях ООС. Додому, у Високопілля, Валентина Чепурного привезли 14 вересня. Поховали 15-го. У бійця, за інформацією регіональних ЗМІ, залишилася хвора мати та маленький син. «Раніше Валентин Чепурний проходив службу у роті радіаційного, біологічного, хімічного захисту. Під час навчань на Широкому Лані у Миколаївській області він вирішив перевестися у мотопіхотний батальйон, — розповідає Олександр, заступник командира з морально-психологічного забезпечення у 57 ОМБПр. Його прізвище чоловік, який зараз знаходиться на фронті, просить не називати. — Перевівся, проходив службу… Але під час проведення навчань невдало зістрибнув з БМП та пошкодив ногу. Коли ми виїхали у зону ООС для виконання завдань, які на нас покладені, він був направлений у шпиталь для лікування. 10 вересня у нього спливав термін контракту. За місяць до цього ми йому зателефонували, він написав рапорт, сфотографувався, ми оформили документи, зробили накази про виключення, про виплати і так далі». За словами замполіта, бійцеві пропонували вислати усі документи поштою, однак, «за власною волею», він приїхав забрати їх особисто. «Йому на безпечній відстані, аж у тиловому пункті управління батальйону, видали документи, він розписався, поставили печатку, подякували за службу — і він поїхав, — продовжує Олександр. — Вже потім нам стало відомо, що вже після отримання документів Чепурний завітав до своїх побратимів, з якими проходив службу раніше, тобто до РБХЗ. Купив печива, чаю, кави… Просто попрощатися поїхав. У час, коли він там був, відбувся обстріл. Бігло їх троє. Міна вибухнула десь у 50 метрах від них. Осколками хлопців посікло. Лише третього бійця не зачепило, тільки осколок пошкодив автомат. А Чепурний… Він ще був поранений, почали надавати йому медичну допомогу, але зачепило життєво важливі органи. Він загинув на місці». Чи є у рідних Валентина Чепурного шанси отримати статус сім’ї загиблого військовослужбовця та відповідні виплати? «Я вам не можу на це питання відповісти. Думаю, що цим питанням буде займатися суд. Де-юре — можна сказати, що він вже був виключений зі списків військової частини та не виконував ніяких бойових завдань. Обставини так склалися, що він там перебував… З певних причин не встиг виїхати з зони. Я сподіваюсь, що Міністерство оборони піде назустріч для того, щоб здійснити виплати, допомогти. Адже йдеться про ветерана війни, він з 2015 року проходив службу, неодноразово був у зоні АТО і ООС. Я думаю, що людина заслуговує, — резюмує заступник командира. — Характеризувався позитивно. Ідейний, завзятий. З командиром військової частини Чепурний був особисто знайомий, тому що досліджував соціальні мережі, зокрема Facebook. Коли деякі громадяни нашої країни… чи не нашої?… намагалися спаплюжити честь нашої бригади — вступав з ними у переписку, пояснював, де фейки. Розповідав людям, що ми гідно забезпечені, що їдальня у нас гарна… …Чи піде назустріч МО, як на це сподівається офіцер — питання відкрите. На сьогоднішній день відомство не коментувало ситуацію із загибеллю Валентина Чепурного. Ми відправили у МО запит та опублікуємо відповідь, тільки-но вона надійде. У Міністерстві ветеранів нас запевнили, що вони в курсі ситуації, зараз «розбираються» в ній — однак для отримання більш розгорнутого коментаря також попросили звернутися до них письмово».
Сержант, колишній військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади був похований 15 вересня у Високопіллі. У нього залишилися мати та син.
Джерело: Цензор.НЕТ
Про загиблих героїв серпня читайте тут
